Ведуча 1.
Земля
моя найкраща і єдина!
Твій
образ серденьком своїм ловлю.
Моя
найкраща в світі, Україно,
Я щиро й
віддано тебе люблю!
Ведуча 2.
Мій край
чудовий – Україна
Тут
народились ти і я.
Тут над
ставком верба й калина,
Чарівна
пісня солов′я!
Ведуча 1.
І
найдорожче – рідна мова.
Наснагу й
силу нам дає.
Нам стежку
в світ дано топтати,
Поки в нас
рідна мова є!
Ведуча 2.
Рідне
слово! Скільки в тобі материнської лагідності і доброти, мудрості земної,
закладеної ще славними предками вільнолюбними.
Ведуча 1.
Скільки в
тобі чарівних звуків і животворного трепету і вогню.
Ведуча 2.
Дорогі
шанувальники рідного слова! Щиро вітаємо Вас на нашому святі.
Ведуча 1.
9
листопада, коли православна церква вшановує пам'ять преподобного Нестора
Літописця, автора відомого літопису «Повість времяних літ», ми відзначаємо День
української писемності і мови.
Учениця .
Любіть Україну у сні й
наяву,
Вишневу свою Україну.
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.
Учениця .
Вона, як ніжна пісня
колискова, Заходить серцем в душу з ранніх літ.
Це – мова, наче пташка
світанкова,
Що гордо лине в свій
стрімкий політ.
Велична, щедра і прекрасна
мова,
Прозора й чиста, як гірська
вода.
Це України мова барвінкова,
Така багата й вічно молода.
Ведуча 2.
Із сивої глибини віків бере
початок наша мова. Шлях її розвитку – це тернистий шлях боротьби.
Ведуча 1.
Перетерпіла вона, мова наша
рідна, і укази Петра І, Катерини ІІ, Миколи І, дикунський циркуляр царського
міністра Валуєва, який заборонив книги українською мовою, окрім творів художніх
і найганебніший Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив друкування книг
українською мовою.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу Безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт
мідний.
Але свій дух велично гідний,
Як житнє зерно, зберегла.
Учениця .
Як путівець між нивами –
проста,
Барвиста, наче далеч
веселкова,
Такою увійшла до нас в уста
І в долі засіяла - наша
мова.
З роси, проміння, шуму
колосків
Я вам дарую чисте
першослово,
Аби з ясних слов’янських берегів
У світі засвітилася
Дніпрово.
Учень.
Вимовляю кожне слово,
Кожне слово, наче спів.
Найдорожча рідна мова,
Мова предків і батьків.
Учениця .
Ти постаєш в ясній обнові,
Як пісня линеш, рідне слово,
Ти наше диво калинове,
Кохана материнська мово!
Учень 2.
Плекаймо в серці кожне
гроно,
Прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить
червоно
В сім′ї великій, вольній, новій.
Учень 3.
Синій і дочок багатьох
народів
Я зустрічав, які претинали
Гірські й морські кордоні і,
на подив,
Багато бачили, багато знали.
Я їх питав із щирою душею:
-
Яку ви любите
найбільше мову?
Усі відповідали: - «Ту, що
нею
Співала рідна мати
колискову.»
Учениця .
Як гул століть, як шум
віків,
Як бурі подих – рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походів світанкова.
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Ведуча 2.
Від часів російського
царизму та в умовах радянської імперії наша мова витримала 48 заборон!
Подібного не знає історія жодної мови, жодної держави.
Ведуча 1.
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати!
Ведуча 2.
Як довго ждали ми своєї волі
слова,
І ось воно співа, бринить.
Бринить, співає наша мова,
Чарує, тішить і п’янить.
Учениця.
Друже милий, ти помітив
До краси людську любов?
Скільки є на світі квітів –
Стільки є на світі мов.
Холоди чи хмари грізні,-
Розцвіли в погожі дні,
Квіти різні, ранні й пізні,
Восени і навесні:
І червоні, як троянди,
І рожеві, як піон,
І зелені, як лаванди,
І фіалкові, як сон.
Так і мови6 ті, - мов квіти,
Що бувають між осель,
Інші, ті, рвуть граніти
Ломикаменем між скель.
На душі в людини свято:
Як чудово, що вони
Різні всі, що їх багато, -
Квітів сонця і весни.
У барвистім розмаїтті
Мови – дивна дивна,
Порожніш було б на світі –
Зникла б навіть хоч одна.
Дуже сильна – ти помітив? –
До краси людська любов.
Скільки є на світі квітів –
Стільки є на світі мов.
Учениця.
Яка чудесна кожна мова!
Але слова мотай на вус.
Як не уважний ти до слова,
То може трапитись конфуз.
Бо є омоніми міжмовні,
Відомі вченим з давнини:
Слова однакові назовні,
Та різні значенням вони.
Учениця.
Все в тобі з’єдналося,
злилося,
Як і помістилося в одній! –
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій,
Ти даєш поету дужі крила,
Щоб підносить правду в
вишину,
Вченому ти лагідно відкрила
Мудрості людської глибину.
І тобі рости, не в’януть
зроду,
Квітувати в поемах і віршах,
Бо в тобі – великого народу
Ніжна і замріяна душа.
Учениця.
О, не згуби ти свого
родоводу,
Безсмертна мово, рідна і
терпка.
Ти є душа співучого народу,
Що був, і є, і буде у віках.
Учениця.
Щира втіхо – рідна мово,
Краю отчого окраса, -
Є в тобі вогонь Тараса,
Щира втіхо – рідна мово.
Учениця.
Трембітна мово. Музико.
Калино.
І споконвічна, і завжди моя.
До тебе завше я душею лину.
Марія…. Мрія…. Мамине ім’я.
Зорею, казкою ти снила тихо,
Коли в колиску клала
немовля,
Вела за ручку, берегла від
лиха
І вчила перше слово
вимовлять.
Ведуча 1.
Мова наша поетична і ніжна,
в ній – невичерпна криниця багатства. І скільки б не звертався до неї, кожного
разу відкриваєш щось нове.
Ведуча 2.
Про багатство і красу рідної
мови захоплено відгукуються не лише її носії, але й іноземці. Ось така розмова
відбулася далекого 1916 року.
Вистава.
Ведуча 1.
У купе вагона першого класу
швидкого потягу «Львів – Відень» їхали чотири пасажири: англійка, італійка,
німкеня та українка. Балачки велися навколо різних проблем і тем, нарешті
заговорили про мови: чия мова найкраща і котрій з них належить світове
майбутнє.
Англійка.
Англія – країна
завойовників, мандрівників і мореплавців. Англійська мова – це мова Шекспіра,
Байрона, Ньютона, Дарвіна. Безумовно, англійській мові належить майбутнє.
Німкеня.
Ні в якому разі. Німецька
мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини і Австрії, які займають
більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова
Шиллера, Гегеля, Канта, Вагнера, Гете, Гейне. І тому, безперечно, німецька мова
претендує на світове панування.
Італійка (посміхнувшись).
Панночки, ви обидві не маєте
рації. Італійська мова – це мова сонячної Італії, музики і кохання. Мелодійною
італійською мовою написані кращі твори епохи Відродження, твори Данте, Боккачо,
Петрарки, тому італійська мова має бути провідною в світі.
Українка.
Шановні, я також могла б
сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського,
мова геніального Тараса Шевченка. Це лірична мова кращої з кращих поетес світу
– лесі Українки, мова нашого філософа – мислителя Івана Франка, який вільно
володів чотирнадцятьма мовами, в тому числі і названими тут. Нашою мовою
звучить понад 300 тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у вас усіх разом
взятих.
Я можу назвати ще багато
славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду. Ви ж , по суті, нічого
не сказали про багатства й можливості своїх мов. Ну, могли б ви своїми мовами
написати, невеличке оповідання, в якому б усі слова починалися з однакової
літери?
Німкеня.
Ні!
Італійка.
Ні!
Англійка.
Це неможливо.
Українка.
Це у вас неможливо. А нашою
мовою це зовсім просто, (до німкені) назвіть якусь букву.
Німкеня.
Нехай буде буква «П».
Українка.
Добре. Послухайте
оповідання, яке називається «Перший поцілунок».
Популярному поетові Павлу
петровичу Подільчаку поштою прийшло приємне повідомлення: «Приїздіть, Павле
Петровичу, писав поважний правитель Підгорецького повіту Полікарп Паскевич, -
погостюєте, повеселитесь».
Павло Петрович поспішив,
прибув першим потягом. Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв
приїзджого поета. Потім під′їхали поважні персони – приятелі Паскевичів.
Посадили Павла Петровича поряд з панночкою – премилою Поліною. Поговорили про
політику, погоду. Павло Петрович прочитав пречудові поезії. Поліна пограла
полонези. Поспівали пісень, потанцювали. Прийшла пора – попросили пообідати.
Принесли печених поросят,
пахучих паляниць, печінковий паштет, пухких пампушок, пирогів. Потім Поліна
попросила прогулятися парком, помилуватися природою, послухати пташиних
переспівів…
Побродивши по парку, пара
присіла під порослим плющем платаном. Посиділи. Помріяли. Пошепталися,
пригорнулися. Прозвучав перший поцілунок.
Прощай, парубоче привілля!
Прийдеться поету приймакувати!
Ведуча 1.
Усі визнали. Що милозвучна,
багата українська мова житиме вічно.
Німкеня.
А коли б я назвала іншу
букву? Наприклад «С»?
Українка.
Гаразд, хай буде «С». своєю
мовою можу створити не лише оповдання, а навіть вірш, в якому всі слова
починатимуться літерою «С».
Самотній сад
Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток – срібний сніг,
Сумно стогне сонний
струмінь,
Серце слуха скорбний сміх.
Серед саду страх сіріє,
Сад солодкий спокій снить,
Сонно сиплються сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні струни серенад,
Срібно стеляться сніжинки –
Спить самотній сад.
Німкеня.
Геніально!
Англійка.
Незрівнянно!
Ведуча 2.
Говорити ще щось не було
потреби.
Ведуча 1.
Яка прекрасна українська
мова! Виплекана колоссям, землею, виспівана птахами, звеличена письменниками…
Ведуча 2.
Мова… яка ти багатогранна,
ніжна, чиста, як промінчики сонця, що яскравим сяйвом осипають землю добром,
радістю, плодами… ти квітуєш пелюстками слів у морозних думках полину, даєш
поетові дужі крила, щоб зміг піднятися у височінь, ученим ти відкриваєш
мудрість людської душі. Ти повна сил, як кремезний дуб широколистий, тобі
рости, рости і не в′янути,
бо у твоїм серці – «великого народу ніжна і замріяна душа».
Учениця.
О слів жорстока і солодка
влада!
Не опечись на їхньому вогні…
Такі ж близькі звучанням
«рада» й «зрада»!
Які ж провалля поміж них
страшні!
Закони літер – не разок
намиста:одну хитнеш – і поміняєш суть.
І спрабуй-но тоді межу
збагнуть,
Приміром, між «обчислить» і
«обчистить»
Ти – весь у слові, як у
сповиткові,
З колиски до калини на горі…
І вже коли ти похитнувсь у
слові,
Вважай, що похитнувся у
собі.
Високе діло розміняв на
слово,
Високе діло – на дрібні
діла,
І нишком розпадається
основа,
Що щільність дум Духа берегла.
Учениця.
Маестро був.
Умів приборкать слово,
Зімять, як віск, і сотворять
дива.
І непокрне слово, як
шовкове,
Стелилося з рясного рукава.
О, владо слів, солодша від
жафрона!
А ще солодша – влада на
слова…
Як пильнувати, щоб вона,
бува.
Не перейшла в розгнузданість
тирана,
Коли вже слово, втративши
свободу,
Стає рабом без імені й лиця,
І нанизавшись на перо
співця,
Кружля покірно, примхам на
догоду?!
Як часто нас в риторику
несе,
Коли святими клянемось в
любові!
Бо часом любимо не тільки
слово, як у словах себе понад усе!
Учениця.
Учись у нього.
Легшої з наук
І важчої – нема у цьому світі,
І що простішого: писать – як
жити,
Покіль перо не випадає з
рук?!
Учись у нього
І важчої! – допоки світ не
знати.
І що простіше, жити – як
писати,
Покіль перо не випадає з
рук?!
Ведуча 1.
Українською мовою можна
передати будь-які події, слів вистачить, щоб описати сміх і смуток, найтонші і
найскладніші почуття та думки, найвищу красу, задовольнити найвитонченіший
смак.
Ведуча 2.
Багато довелося пережити
українському народові, але які б випробування не випадали на його долю, він
завжди знаходив у собі сили вистояти. І в цьому йому допомагало уміння
сміятися, жартувати, бо…
Ведуча 1.
Сміх людський – чудесна
штука.
Він мистецтво і наука,
Він – в житті і для життя.
Із потворного й дурного
Посміятися не гріх.
Добрий сміх не б′є, не мучить,
Він на світі жити учить.
Учениця.
Дорікає мати доні:
-
Ти живйош у
Кієвє,
А не где-то у Рязані
Чи в какой Тетієвє,
Но язик ти український
Знать не собіраєшся.
Говорю тебе об етім,
Но ти возмущаешся.
Что ти дєлаєш мне глазкі,
Смотріш, как на дурочку?
Ти же часто в сельськіх
тьоток
Покупаєш курочку.
Научись хоть торговаться:
«А почому кури?»
«А не буде лі дешевше?»
«не деріть три шкури».
Учениця.
Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.
Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.
Костюм купив елегантний
Вчить турецьку мову.
Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову,
Як спитати по-турецьки,
Почім у них шуби,
Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.
Голова тріщить у нього
Від отих уроків…
Він, до речі в Україні
Живе тридцять років
Ходить всюди, як хазяїн
Аж дверима гурка,
Хоча мову українську
Знає гірше турка.
Учениця.
Мово рідна! Ти ж, як море,
безконечна, могутня, глибинна. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, а їм немає
кінця – краю.
Учениця.
Красо моя! В тобі мудрість
віків і пам'ять тисячоліть. І зойк матерів у годину лиху, і переможний гук
лицарів у днину побідну, і пісня серця дівочого в коханні своїм, і крик
новонародженого.
Учениця.
В тобі, мово, неосяжна душа
народу – його щирість і щедрість, радощі і печалі, його труд і піт, і кров, і
сміх, і безсмертя його.
Учениця.
Арфо серця мого! Люблю
зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх.
Учениця.
Мово рідна! Скарб мій
єдиний, з тобою я найбагатша і найдужча й світі, без тебе – перекотиполе, що
його вітер несе у сіру безвість, у млу небуття.
Учениця.
Твердине моя, і захисток, і
гордість, і розрада в годину смутку. Люблю тебе і в гнів, коли ти клекочеш, як
вулкан громами на ворогів, і вбити можеш словом єдиним, як блискавкою.
Учениця.
Люблю я твою ніжність,
ласкавість, лагідність, коли ти одним – єдиним словом зігріваєш, мов сонце, і
підносиш над хмарами та між зорі, і повертаєш до життя, наснаго моя і мудрий
вічний учителю мій!.
Учениця.
Всі ми любим нашу мову,
Наче пісню вечорову,
І служити будем їй,
Нашій мові дорогій.
Ведуча 1.
Древній обікрадений народе!
Над тобою прошумів розбій.
Та кати не вкрали твою
вроду,
Не зсушили дужий мозок твій.
Ведуча 2.
Попри всі труднощі ти
вистояв, ти був, є і будеш, бо ти – український народ. За тобою майбутнє.
Ведуча 1.
Тепер, коли Україна стала
самостійною, незалежною державою, відкривається широкий простір для вільного
розвитку української мови.
Ведуча 2.
Хай це, можливо, і не
найсуттєвіше,
Але ти, дитино,
Покликана захищати своїми
долоньками
Крихітну свічечку букви «і»,
А також,
Витягнувшиь на пальчиках,
Оберігати місячний серпик
букви «є»,
Що зрізаний з неба
Разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
Що мова наша соловїна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
Що колись можуть настати і
такі часи,
Коли нашої мови не буде пам′ятати
Навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
Тільки на солов′їв, дитино.
Ведуча 1.
Отже, все залежить тільки
від нас, українців! Пам′ятаймо
про це!
Немає коментарів:
Дописати коментар