Василь Королів-Старий
Василь Королів-Старий народився в с. Ладан Прилуцького повіту на Полтавщині 4 лютого 1879 року. Навчався у Полтавській духовній семінарії, Харківському ветиринарному інституті.
Працював ветеринарним лікарем, видав популярний посібник з ветеринарії.
У 1906 році під час революційних подій в Україні В. Королів-Старий був заарештований царським урядом. звільнившись, стає активним дописувачем українських газет "Рада", "Хлібороб", "Засів"..Згодом журналістика та видавнича справа стають основними в діяльності молодого літератора: він працював редактором у видавництві "Час", редагував журнал "Книгар", що виходив у Києві.
У 1919 році виїхав до Чехо-Словаччини, де викладав в Українській сільськогосподарській академії в Подебрадах і водночас займався літературною діяльністю. за кордоном почав писати художні твори.
В 20-ті роки з-під його пера виходить художні твори: роман "Хмелик" ( Прага, 1920), збірка казок "Нечиста сила" (Каліш - Київ, 1923), п"єса-казка "Русалка-жаба" (Львів, 1923).
Майже чверть століття письменник перебував за межами України. Долю письменника розділила його дружина - українська письменниця Наталена Королева. Вони обоє завершили свій життєвий шлях у місті Мельнику (Чехія), він - 11 грудня 1943р.,вона - 1 листопада 1966 року.
Василь Симоненко
Василь Симоненко (псевдоніми - В. Щербань, С. Василенко, Симон) народився в с. Бієвці Лубенського району на Полтавщині 8 січня 1935 року. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі.
1942 - 1952 рр. навчався у школі: 4 класи - у Біївцях (1942-1946), решта - у сусідніх селах Єнківцях (1946 - 1947) і Тарандинцях (1947 - 1952).
У 1952 році закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
1957 - 1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда".
1960-1963 рр. - у газеті "Молодь Черкащини". власним кореспондентом "Робітничої газети", а також займався літературною творчістю.
1962 р. - став членом СПУ. Вийшла єдина прижиттєва збірка "Тиша і грім".
У середині 1963 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла).
13-го грудня 1963 року поет помер у Черкаській лікарні (за офіційною версією - від раку), похований у Черкасах.
У 1964 році вийшла посмертно збірка "Земне тяжіння" ( книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т, Г, Шевченка 1965 р. , але лауреатом того року став М. Бажан).
У 1981 році вийшла книга "Лебеді материнства".
Василеві Симоненку посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 році.
Михайло Петрович Старицький
Михайло Петрович Старицький (2 (14) грудня 1840, Кліщинці — 14 (27) квітня 1904, Київ) – український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч.
Народився 2 грудня 1840 року в с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині, тепер це Черкаська область. Дитинство провів серед мальовничої природи. Батько був відставним ротмістром. Помер, коли Михайлові було лишень 8 років. Мати- Анастасія Захарівна - померла, коли майбутньому письменнику було 12 років. Походила вона з родини Лисенків. Після того, як не стало батьків, Михайло виховувався у родині дядька - Віталія Романовича Лисенка - батька Миколи Лисенка - який був людиною дуже освіченою. Це дало перші імпульси до формування його світогляду. Саме у дядька Михайло слухав українські пісні, думи, заборонені вірші Т. Г. Шевченка. Він не тільки прилучився до музичної культури, але й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На це й же час припадає і захоплення театром.
1851 - 1856 роки - навчався у Полтавській гімназії. На той час вона була однією з найкращих.
У 1858 році разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету.
У 1860 році перевівся на фізико-математичний факультет Київського університету.
У 1861 році повертається у рідне село, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною.
1862 рік - одружується із сестрою Миколи Лисенка - Софією.
1864 рік - повертається до Києва, навчається в університеті на юридичному факультеті. Створює гурток, силами якого, на вечорі пам"яті Шевченка, показують "Наталку-Полтавку"
1865 рік - закінчує Київський університет.
На період навчання припадають перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Байрона, Гейне.
1871 рік - оселився у Києві і разом з Миколою Лисенком організовують "Товариство українських сценічних акторів". особливим успіхом користувалася музична комедія "Різдвяна ніч" - лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка.
Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Тарас Бульба», «Утоплена»).
Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах “Рада” (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.
Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.
Емма Андієвська
Народилася Емма Андієвська у м. Сталіне 19 березня 1931 року. Під час війни разом з родиною емігрувала на Захід. Про цей факт письменниця писала:
«Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень того, радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать — коротко перед тим знищили батька. Вія не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали — аби його винаходи не дістались німцям. Мама — учитель-біолог, з українського козацького роду , але зросійщена. Так от мама па мигах упросила німецького солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися…»
Спочатку Емма Андієвська мешкала в Німеччині, згодом у Франції, а потім в Америці. Пізніше повернулася знову до Німеччини і там живе у місті Мюнхені. Вона авторка поетичних книг, а також збірок прозових творів (оповідань, романів). Наша землячка знана у західному світі і як художниця.
Емма Андієвська належить до найвідоміших поетів української діаспори. Незвичайним був її дебют на початку 50-х років, коли з’явилася перша збірка віршів. Тогочасні.
Критики поставили поетесу на рівень раннього Тичини й Артюра Рембо (французький поет), відзначили єдність поетичного стилю з малярськими роботами, якими вона ілюструє свої книги.
Е. Андієвська не стала на шлях продовження тих реалістичних традицій, за якими дійсність відображувалась у формах самої дійсності. Відхід від традицій засвідчують інтерпретатори віршів Андієвської. Так, один з них, Т. Возняк, пише:
«Поезія Андієвської для української мови є креативною (такою, що творить нові слова — прим. О. В.). А тому я б не обмежував її поезію до «передавання станів душі», «відзеркалення… реальності» — причому байдуже, як сама авторка інтерпретує свої тексти, її поезії живуть поза нею з того часу, як вона завершила твір… щось її вирізнює з довгого шерегу поетичних текстів. Щонайперше це не вибрик, а її органіка. Ламаючи логіку сущого, вона, власне, й пробує з нього вирватись».
А ось думка літературного критика: «Творчість поета од Бога неможливо осягнути одразу і цілком, то є процес постійного відкриття й відчування народжуваного ним слова. Надто творчість такого складного поета, яким є Емма Андієвська, котра пропонує читачеві прийняти правила її поетичної «гри»: спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитись довкола себе за своєрідними «законами» її світобачення, яке, синтезуючи українську фольклорну магію та західний модернізм, робить прорив у виміри фантастичні. Естетичним підґрунтям її творчості є сюрреалізм, несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються, часто набирають барокових форм, вони синтетичне ускладнені, алогічні. Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень «втиснути» в слово, «видобути» з цього більший пучок асоціативних «іскр» (Л. Тарнашинська).
Як бачимо з цих характеристик, поетичне слово Андієвської незвичайне, не таке, яке ми всі звикли читати в програмних творах. Та не треба лякатись різноманіття складних і малозрозумілих слів критиків- Треба читати саме Еммине слово. Але спочатку ознайомтесь, як вона сама його бачить: «Мені цікаво писати до такої публіки, як я сама, — зізнавалася поетеса в інтерв’ю для «Літературної України», — мені хочеться сказати якісь несказані речі, витянути їх з небуття. Але ж людина до всього мусить спершу призвичаїтися. Те нове, що несе у світ поет, загалом творча особи-ніс Пі, зрештою сприймається і ширшими верствами людей. А для цього потрібен час, бо люди не люблять нового..
– Мені ніхто не диктує, що і як писати, це тільки я вирішую, який мій світ, і я в цьому світі порядкую. Але не так порядкую, як намагаюся вирвати з того невимовного небуття осмислене вже неосмислення. І це, властиво, мета поезії».
Тож спробуйте знайти у віршах, уміщених в цій книзі, оті поєднання несумісного, спробуйте проникнути в коло витвореного нею світу і відчути тепло неспокійного серця нашої землячки.
Не менш складними для розуміння і сприймання є прозові твори Емми Андієвської, зокрема «Роман про добру людину», в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. Тут переосмислюються біблійні сюжети, картини Пекла і Страшного Суду. Водночас це цілісний твір, в якому автор беззастережно стоїть на боці Добра. І зло тут впізнається відразу, в які б воно шати не вбиралося.
«Роман про добру людину» переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори переміщених осіб, а точніше в табір, де чекають рішення репатріаційної комісії, в яку входять представники СРСР, сотні українців, закинутих виром другої світової війни за межі рідної землі. Нещодавно фашисти знущались над ними у концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від «своїх», енкаведистів, які пролізли в комісії і прагнуть якомога більше табірників відправити на розправу до Радянського Союзу.
В такій напруженій до краю ситуації прозаїк зображує своїх героїв, яким треба зробити вибір: повернутись на батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутись до неї на можуть. І для дітей і для дорослих щира, любов до рідного краю — то єдина мета. життя й утіха. Вона стає засобом перевірки вартості людини у критичних ситуаціях. В уривку з роману, який пропонується, показана химерна подорож одного з персонажів Стецька Ступалки в …пекло. В цій незвичайній обстановці пізнається душа людини, вартісні орієнтири її життя. У пеклі Стецько чинить добро, завдяки чому й рятується. Подумайте, в чому це добро виражається? Чи не простежуються у вигаданих і химерних на перший погляд сценах на Київському Хрещатику реальні факти минулої радянської дійсності?
Незвичайною є малярська майстерність Емми Андієвської- В анотації до її виставки, яка розгорнулась навесні 1994 року в Києві, в Українському Домі. наводилась така оцінка її творчості з німецької газети «Зюддойче цайтунг;» «Емма Андієвська не лише відома на Заході як художниця з даром оригінального творчого мислення, її малярство комунікативне, довірливо налаштоване до людей.
Органічний світ Емми Андієвської привабливий. Він також надреальний, в ньому синтезується досвід європейського малярства: сила експресіоністів, поезія Шагала. Ті малярство інтуїтивне. Яскраві відкриті барви, колоризм — енерготворчий струмінь її творчості».
Художниця виставлялася в багатьох країнах світу. Вперше глядачі (побачили її акварелі в Мюнхені в 1956 році, потім в Нью-Йорку — у 1989 році, Емма ілюструвала свої збірки «Архітектурні ансамблі» та «Знаки».
Літературна творчість нашої землячки представлена у багатьох збірниках прози й поезії. Головні з них:
Поезія: «Поезія» (1951 р.); «Народження ідола» (1958 р.); «Риба і розмір» (1961 р.); «Кути опостінь» (1962 г.); «Первні» (1964 р.); «Базар» і «Пісні без тексту» (1968 р.);
«Наука про землю» (1975 р.; «Кав’ярня» (1983 р,); «Спокуси святого Антонія» (1985 р.); «Вігілії» (1987 р.) «Архітектурні ансамблі» (1988р.).
Проза: «Подорож» (новели, 1955 р.); «Тигри» й «Джалапіта» (1962 р.); «Герострати» (1970 р.); «Роман про добру людину» (1973 р.); «Роман про людське призначення (1982р.).
Незвичайний погляд на життя, притому ж правдивий, виростає з самої дійсності — доброї і лихої, і різнобарвної. Добро повинно перемагати, і це ми бачимо в її творах. Ознайомтесь з ними, і ви в цьому переконаєтесь самі.
Андрухович Юрій
Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису “Перевал” (1991 – 1995). Співредактор часопису тексту і візії “Четвер” (1991 – 1996).
Творчий доробок А. формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют А. відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки “Небо і площі” (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від “бурлеск – балаган – буфонада”), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося – від чогось на кшталт “внутрішнього таємного ордена” до “прикладної квазіфілософії життя”. Проте друга поетична збірка А. (“Середмістя”, 1989) носить швидше не “бубабістський”, а “елегійно-класицистичний” характер. Уповні “балаганно-ярмарковою” можна вважати натомість третю збірку – “Екзотичні птахи і рослини” (1991, перевидання “Екзотичні птахи і рослини з додатком “Індія” – 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок “Колекція потвор”.
Поетичне річище А. вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами “Листи в Україну” (“Четвер”, №4) та “Індія” (“Сучасність”, 1994, №5). Домінантою поетичної картини А. в усі періоди його творчості видається напружене шукання “духовної вертикалі буття”, суттєво занижене тенденцією до примирення “вертикального з горизонтальним”. Звідси – стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна “ліричного героя” щоразу новою “маскою”.
З прозових творів А. найперше був опублікований цикл оповідань “Зліва, де серце” (“Прапор”, 1989) – майже фактографія служби автора у війську, своєрідна “захалявна книжечка”, що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з’являється друком параісторичне оповідання “Самійло з Немирова, прекрасний розбишака” (“Перевал”, №1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози А. риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи “Рекреації” (1992, перевидання – 1997 і 1998), “Московіада” (1993, перевидання – 1997 і 2000) та “Перверзія” (1996, пеервидання – 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень “фізики в метафізику” і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, “чорний реалізм”, трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у “Рекреаціях”, один день у “Московіаді”, п’ять днів і ночей у “Перверзії”.
Есеїстика А. виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню “книгу спостережень” над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги – “Дезорієнтація на місцевості” (1999).
Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу “Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу” (польське видання – 2000, українське – 2001, німецьке – 2003 р.) – текст, написаний до цієї книжки А., носить назву “Центрально-східна ревізія” і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного “часу і місця”.
Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікаціями).
Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.
Серед ряду літературних нагород – Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.
Віктор Близнець
Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 p. закінчив факультет журналістики Київського університету. Публікуватися почав 1959 p ., а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 p. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980).
В. Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому. Звідси й закономірний інтерес до історії народу в таких творах, як «Паруси над степом» (1965), «Древляни» (1968), «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980).
1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму й стагнації у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.
А вже наступна книжка В. Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.
Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.
Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.
У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір’ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.
Образом мовчуна Сашка В. Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.
Письменник прагнув говорити про те, що в суспільній свідомості свої позиції втрачало. А що це був свідомий підхід — свідчить повість «Женя і Синько» (1974).
Звичайна київська п’ятикласниця Женя знаходить у підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька і забирає його, хворого, додому. Дружба ця ніяких переваг Жені не дає — Синько нічого такого казкового не вміє, навпаки, про нього самого треба дбати. Натомість дівчинка одержує те, що не піддається ніякому обліку, але є, мабуть, найціннішим: зерна народної моралі й мудрості.
Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Звідси те фантасмагоричне місто, що його зводять у мріях Женя й Синько. Основний архітектурний принцип — суміщення Києва з рідним селом, звідки походять Женині батьки і де в них «через кожну хату» — родичі. Жені хочеться, щоб у тому місті було більше сосон, дубів і беріз, щоб замість вулиць були просіки, щоб до школи ходити повз ставок. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.
В. Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.
Можливо, цим пояснюється його звернення до творів для дорослих — поява суто соцреалізмівських повістей «Підземні барикади» (1977), «Вибух» (1980). А може, сумлінним виконанням соціальних замовлень він прагнув заробити право на правду в наступній книжці для дітей? А це також роз’ятрювало його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Країна все глибше вгрузала в сонну трясовину. Навесні 1981 р. ситуація, очевидно, здалася В. Близнецеві такою ж безнадійною, як за рік до того — Григору Тютюннику. І він власноруч обірвав своє життя…
Володимир Винниченко
Володимир Винниченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.), в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.
Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграду й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Линник.
Від першого шлюбу мати В. Винниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К. В. Винниченком родився лише Володимир.
В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб продовжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріяльне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.
Гімназіяльне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого українця насмішками. Його українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифікованої буржуазії, ворожість.
Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того, що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять “панською мовою”, і тих, з мови яких сміються.
Усвідомлення свого становища не пригнітило малого, але викликало в нього протест та дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. Протести проти соціяльної та національної нерівності поклали основи його революційности на все життя.
В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень “карцеру”, й нарешті його виключають з гімназії.
Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матури (атестату зрілости) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у руці.
Не зважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі “атестат зрілости”, під натиском директора гімназії, національно-свідомого українця, Володимир одержує диплом.
В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась “Студентською громадою”.
Цього ж року посилає перше своє оповідання “Народний діяч” до “Літературно-Наукового Вісника” в Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906 р.).
В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці.
По кількох місяцях, за браком офіційних доказів у “злочині”, був випущений з ув’язнення, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах. Вліті того ж року в “Кіевской Старине”, місячнику, видаваному російською мовою в Києві, з’явилася повість “Сила і краса”. Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного вплину на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини.
В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко.
У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах “Праця”, “Селянин” і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю. За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне “злочинство” — провіз нелегальної літератури — він мав бути суджений окремо. Після півторарічного перебування в кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.
Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість “Голота” одержала першу премію “Кіевской Старины”. Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія. Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.
Незважаючи на неможливість регулярної університетської праці, Винниченко вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом. Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах. Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань: “На пристані”, “Раб краси”, “Уміркований та щирий”, “Голод”, “Малорос-європеєць”, “Ланцюг” та інші. В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в “знамениту” Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено “на поруки”. Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. В цей період він написав багато творів на соціяльні та етичні теми: “Дисгармонія”, “Щаблі життя”, “Контрасти”. Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути знов заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Петербург. Поява “Чесноти з собою” в російському перекладі; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, Генуя, Сестрі Леванте, Каві ді Лаванья), Париж; шлюб; Галичина, Буковина. 1912 р.: Париж, Німеччина, Україна, Галичина. 1913р.: Париж, Галичина, Буковина (Глибока). 1914р.: Париж, Італія, Україна (Київ, Катеринослав; життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з’їзд у лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні. Александринський театр у Петрограді прийняв п’єсу “Брехня” (в перекладі “Ложь”). Нелегальна подорож на Україну. 1911 рік: Москва, Петроград, Україна; видання журналу “Промінь” у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік. Революція застає Винниченка в Москві. Переїзд на Україну. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограду на переговори з російським тимчасовим урядом. Перший уряд Української Центральної Ради — генеральний секретаріят. Винниченко — голова генерального секретаріяту і генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу на 2-ому військовому з’їзді 23 червня 1917 року. Перша декларація першого українського уряду, що її оголосив голова генерального секретаріяту 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.
Другий універсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограду. Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 року). Вихід Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді. Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення самостійности України (22 січня 1918 року). Четвертий універсал. Вихід Винниченка з уряду. Виїзд уряду і Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде до Житомира, але залишається в запіллі, в окупованій большевиками частині України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок гетьманщини. Поворот Винниченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації й гетьмана Скоропадського. Переїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту через протест усього українського громадянства. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок повстання. Виїзд Винниченка до Білої Церкви. Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1919 року. Звернення Директорії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затвердження Винниченка як постійного голови Директорії. Розходження Винниченка з більшістю Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень 1919 року: Виїзд за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг, Ляйнц (передмістя Відня). Листопад 1919 р.: “Відродження нації”. Підготовка подорожі на Україну. Початок видавання “Нової Доби” ( 8.III.1920р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком і Бенешем. Їхнє умовляння їхати до СССР. Видача дипломатичного пашпорта. Виїзд до СССР. Квітень 1920 року: переїзд кордону (24.V.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.IX. 1920р. Виїзд за кордон (23.ІV.1920р.). Чехія. Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922 р. по серпень 1923 року. “Соняшна машина”. Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло Фюрстенвальде (година поїздом від Берліна). Від серпня 1923 р. по листопад 1924 р. Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925р. Париж. Бульонь-сюр-Сен (передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (в 15-ій дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі й переїзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен. Купчу зроблено 15.X.1934р. в місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі 23.Х.1934р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934 p.). Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати з голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від окупанта й робили “резистанс”.
Роки війни надірвали вже ослаблене здоров’я Винниченка. В. Винниченко помер (6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужена.
Остап Вишня
(13 листопада 1889 — 28 вересня 1956)
Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерти.
Ось кілька голосів:
“Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п’ят, — знаходимо… Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму” (Дмитро Донцов, 20-ті роки).
“Традиція “губановців” не раз позначається на гуморі Остапа Вишні… Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — це криза нашого гумору… Гудити О. Вишню з його “прийомами” — це значить фактично писати рецензію на читача… Ми констатуємо факт величезної популярности і успіху серед читачівської маси Вишневих “усмішок”. Цей факт примушує нас сказати, що тільки низький культурний рівень або справжня “культура примітивізму” (хай пробачить нам пан Донцов на плягіяті) може продукувати Вишневий гумор і живитися ним. Недалеке майбутнє несе забуття Остапові Вишні” (Б. Вірний — Антоненко-Давидович, 20-ті роки).
“Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…” (Микола Хвильовий. “Остап Вишня в світлі лівої балабайки”. ПРОЛІТ-ФРОНТ, ч. 4, липень 1930, с. 309).
“В наслідку допомоги Україні з боку ЦК ВКП(б), і насамперед Сталіна, агенти імперіялістичних інтервенціоністів були розбиті, націоналісти були демасковані, і куркульські ідеологи та їхні прихильники були практично прогнані з поля української радянської літератури… Зник ореол тих колишніх “зірок, славу яких штучно роздмухували націоналісти: куркульський блазень Остап Вишня… і подібні”. (Іван Кулик, у московському альманаху ЛІТЕРАТУРА НАРОДІВ СРСР. 1934, ч. 7-8).
“Як дасть Бог вижити каторгу — то нехай мені рука всохне, як візьму перо в руки. Тільки — Сибір, глушина! Сільця розставляю і рибу ловлю” (Остап Вишня у розмові з своїм другом Йосипом Гірняком влітку 1934 року в Чіб’ю, в концтаборі “Ухтпечлаг”). У своїх ще повністю не опублікованих спогадах про Остапа Вишню Йосип Гірняк, відомий актор “Березоля”, оповідає також, як він 1934, будучи в’язнем Ухтпечлагу, читав раз перед авдиторією в’язнів-шахтарів оповідання російського гумориста Зощенка. Крики із залі: “По-українському! Вишню давай!” Серед авдиторії каторжників був і Остап Вишня, що дістав 10 років “віддалених таборів”.
“Починаючи з 1934р., у зв’язку з тим, що громадянське ім’я письменника було несправедливо опорочене, в його творчій діяльності настає майже десятирічна перерва”. …“Усвідомив свій патріотичний обов’язок радянського письменника-громадянина і Остап Вишня” (це все, що сказано про шалене цькування Вишні 1930 — 33 років та про його муки в арктичному концтаборі 1934 — 43 pp. у товстелезному томі ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, Київ, Академія Наук УРСР, 1957).
“Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!” (Остап Вишня. “Думи мої, думи мої…” ДНІПРО, Київ, ч 2, 1957; посмертна публікація уривків із передсмертного щоденника Вишні).
Отже, не вдався плян утечі від власного таланту-погибелі. Гірняк оповідає: 1935 року Вишню як видатного “злочинця”, засудженого за “терор проти вождів партії”, перекинули в ізолятор на Кожву (коло Воркути), а звідти 1937 року — саме в час масових розстрілів політв’язнів по концтаборах — відправили пішим етапом — 800 кілометрів! сніг! пурга! морози! — назад до Чіб’ю для додаткового “слідства”, а фактично на розстріл. Та по дорозі Вишня, хронічно хворий на улькус і ревматизм, захворів на гостре запалення легенів і був покинутий в непритомному стані на якійсь таборовій цегельні, за дротом. Поки Вишня дужав смертельну хворобу — минула масова єжовська операція розстрілів в’язнів.
1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупокорена — активним і пасивним спротивом зустрічала і проводжала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи “націоналістів”, нібито улюбленця цілої України — Вишню — закатувала Москва, і висміяти “буржуазних націоналістів” та насамперед УПА. Так 1945 — 46 появилась “Самостійна дірка” Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, “буржуазні націоналісти” й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.
Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в “усмішках” Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20?их роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-их роках повстанці не брали серйозно його слів про “націоналістичних запроданців”, а сміялися, читаючи його “самостійну дірку”, бо ж вона була символом “самостійности” УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усі підстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у згаданому щоденнику: “Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві… І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: “Я люблю вас! …Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім’я!.. я маю честь велику, чудесну, незрівнянну і неповторну, ч е с т ь належати до свого народу”.
Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він давав назву “усмішка” або ще “реп’яшок”. Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет “Вісті ВУЦВК” (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і “Селянська правда”. В “усмішках” Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній “ренесанс” селянства як соціяльного стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до НЕП-и і політики українізації. “Вишневі усмішки сільські”, з одного боку, кпили з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й асо-ціяльної роздрібнености, а з другого — пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свої друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.
За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім’ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, різних бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв і надокучав представникам влади і фейлетонами, і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: “Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?”
Під тиском вимог читачів значна частина газетних “усмішок” Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише до статистики: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку розгрому і колективізації села (1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів — нечуваної для тих часів цифри.
Московський погром селянства і України обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах (“Червоний перець”, творцем якого був, “Літературний Ярмарок”, “Пролітфронт”, “Культура і побут”), пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: “Мисливські усмішки” (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи), “Театральні усмішки”, “Закордонні усмішки”. Тепер він згадав, що починав свій шлях в УРСР як автор літературних пародій, що з’явилися були за підписом Павла Грунського у першому і восьмому числах журналу “Червоний шлях” 1923. Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами (ВИШНЕВІ УСМІШКИ ЛІТЕРАТУРНІ, ДВУ, 1927, 118 с.), які напевно остануться довше жити, ніж деякі твори, що їх він шаржував і пародіював.
Частина усмішок Вишні грали ролю скорострілів у запеклій битві 20-их років проти агресивного російського імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила на Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей “ворог народу” посмів посміятися над російським “султаном”. Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.
Але найбільше Вишня атакував таки слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що “кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися”. Особливо нещадно викпивав Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізації. Цеп нібито по-сільському “примітивний” Вишня був справжнім борцем за європеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру.
Засоби Вишні були “прості”. Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень у цьому Кримського і Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Уже через це одно його “усмішки” не можна назвати “губановськими” (московські купці Ситін і Губанов прославилися виданням лубочних “малоросійських анекдотів”). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами. Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом с л о в а, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і “збудованого” соціялізму. Найбільше користався нехитрим прийомом “зниження” і допік режимові нещадним “зниженням” високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, плянів, проектів — до голої дійсности, до діла, до сущого. В “усмішках” Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціяльної і національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм. Традиція ліпших творів Вишні лежить також у барокковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати “високе” і “низьке”, анекдоту і дотеп. Майстер пародії, шаржу, травестії — Вишня залюбки маскувався під “простачка”, який здебільша з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим “дурником”, перед яким пасують мудреці і королі. Такого “простака” грає він і в автобіографії (МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ. Харків, “Книгоспілка”, 1927). Одночасно Вишня володів мистецтвом “блискавичного” короткого гострого діялогу та — зовсім щось протилежне! — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов… Все то будувалось у прозовій мініятюрі, творило новий, чисто Вишневий тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом.
Вишня уважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом (з великим успіхом ішла в 20-их роках його травестія “Вія” за Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його “Ревізора”; перекладав також Марка Твена.
Поза створеним ним своєрідним жанром “усмішки” і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У “мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої “знімає” весь попередній витончено-ліричний сюжет. У “Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.
З кількох тисяч “усмішок” і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі, може, яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен і яке найбільше давило і різало його талант: “Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС, про погромницьку ролю якого говорив Кулик) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!”
Тут Вишня завуальовано пише про Розстріляне Відродження і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-их роках знищила українську радянську літературу за “націоналізм”, змішуючи в цьому терміні зовсім відмінні явища патріотизму і шовінізму. “Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать “Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!”
Точно в 15-ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі… Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував… А потім читав”.
Загадка поразок і перемог Остапа Вишні (Павла Губенка) — це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства і “тюрми народів”. Адже за його “усмішки” йому дали кару за статтею карного кодексу 54 — 8: про терор. І його, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити “усмішки” над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою московського терору. Як далеко ця жахлива вимога “умилительной сатиры” лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору — “улыбательную сатиру”!
Що за життя!? Здобути позицію інтелектуаліста, родившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні і до 32 років життя не маючи змоги здати екстерном на гімназіяльну матуру. Бути все життя безпартійним — у вік партійної всемогучости й тиранії, гумористом — у вік жахів, кепкуном — у часи сліпого фанатизму, гуманістом — у вік масових організованих злочинів і людоїдства. Щоб, зрештою, стати “блазнем” з авторитетом, популярністю і моральною відповідальністю президента, а з правами в’язня концтабору.
Гумор, сміх можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно, Вишня володів секретом внутрішньої свободи за всіх ситуацій, свободи від “нечистої сили” і своєї, і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх — не “шибеничний гумор” і не жовчна злість — це йому було чуже, а соняшний гострий добрий гумор. З цього погляду характерний його дебют як гумориста. В 1919 році він як патріот УНР (але жадної із її партій!) завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. Вся республіка, затиснена з усіх чотирьох сторін світу ворогами, тулилась в Кам’янці і кількох прилежних районах. Фельдшер Павло Губенко, ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, завалених тифозними хворими. Помагав їм ліками і смішними анекдотами, які сам складав і знаменито розповідав. В той час з’явився у газеті “Народня воля” його перший фейлетон за підписом Павло Грунський. Був він про українські міністерства: шляхів — без шляхів, фінансів — без фінансів, військове — без війська… Зате не бракувало міністрам часу для сварок. Інший фейлетон викпивав договори з чужими державами — уряд УНР за те, що не бачив за гарними словами чужих дипломатів зневаги самостійности України, а чужі держави за те, що за кам’янецькою УНР не бачать 40-мільйонної непідлеглої нації. За один такий фейлетон редактор газети був оштрафований. Фейлетони Грунського зразу стали популярними в Кам’янці, вони ж бо витісняли сміхом відчай.
З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він так само, як тифозних вояків у поїздах УНР, рятував своїх товаришів матеріяльно і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934 — 43 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Москва нікому на Україні не прощала лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив як жахливу катастрофу — три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали — він збожеволів.
Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Нема що — Вишня умів бути нещадним і вмів убити сміхом. “Ворога треба бити”, — писав він і цитував Гоголя: “Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі”. Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед — свідома любов до людини. Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися “із своєї, рідної людини” дає любов. “Треба любити людину. Більш ніж самого себе”. І лукаво додає: “Любити, між іншим, це дуже тяжка робота”. Що ж його штовхало на цю “важку роботу” люблячого гумориста? Ось його відповідь:
“Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!”
Уся правда за найсуворішими критиками поразок Остапа Вишні, але вона не пояснить страстей “блазня” і перемоги “усмішника” Розстріляного Відродження.
Микола Вінграновський
Вельми небуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Кажу: поезія, хоч в останні роки він більше пише прозу. Проте і проза його навдивовижу поетична. Він у всьому поет. А щоб пізнати поета, радив колись мудрий Гете, треба піти в його країну… Що ж таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала настроєність і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники… Це народ. Це великі книги й великі імена, до яких тягнувся…
Земля… Миколаївщина, південь України, де зустрілися дві безмежності — неба й степу. Степова річка Кодима, маленька посестра Бугу й Дніпра, в якій — відчуття близькості могутнього пониззя Дніпрового й козацького Чорномор’я. Одноманітний і непоказний для невтаємниченого, а насправді щедрий і ласкавий, зворушливий світ полину і чебрецю, воронців і молочаю, фантастичних гарбузів і сліпучих помідорів на городах, міріад коників-скрипалів у траві й солістів-жайворонків у небі (тоді ще так було!), палючого сонця і нечастих теплих дощів, скупих рос і лютих суховіїв, золотих хлібів і манливих підземних скарбів… У прадавні часи тут переходили й витісняли один одного десятки войовничих народів, залишивши по собі тьмяні спогади в історії, — аж поки заселив цю землю наш народ, скропивши її своїм потом і кров’ю…
Час… Рік народження: 1936-й. Той, що дав літературі українській ще й Івана Драча, Володимира Підпалого, Віталія Коротича; роком раніше народилися Василь Симоненко і Борис Олійник, роком пізніше — Євген Гуцало. Майже всі ті, кого пізніше назвали поколінням шестидесятників, хто разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем та трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління. Їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.
Отож — народ… Це покоління відчувало свою органічну причетність до нього. Воно бачило, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх… Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко, далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати й сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі…
Неповторна, щемливо зворушлива мішанина нужди, вбогості, високих поривань, наївності й чіпкої енергії, малих матеріальних та великих духовних запитів…
Не сліпий випадок, а велика потреба нашого народу в духовному відродженні, в припливі нових творчих сил стояла за долею кожного з отих «дітей війни» і вела їх дорогами, всю символічну значущість яких видно лиш тепер… Так і Миколу Вінграновського привела вона з Богопільської (нині Первомайської) школи на Миколаївщині — через захоплення Шевченком, Пушкіним, Лєрмонтовим — до Київського театрального інституту, «вивела» на Олександра Петровича Довженка, непомильне око якого зразу ж вирізнило обдарованого юнака, а щаслива рука «коронувала» на долю артиста, кінорежисера й поета, на болісну й щасливу причетність до вічного творення духовності свого народу…
Пам’ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. «Літературна газета», попередниця теперішньої «Літературної України», подала низку щедрих і дерзновенних публікацій віршів на всю сторінку, відкривши читачам ряд імен, які зразу ж привернули загальну увагу шанувальників українського слова і без яких сьогодні не уявиш нашої літератури.
7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, — і п’ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші.
5 травня так само на всю сторінку: «Вірші лікаря Віталія Коротича».
18 липня — «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча.
17 вересня — «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала…
Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали такі рясні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським та Іваном Драчем. Багато читачів гаряче вітали їх.
Але не бракувало й таких, кого вірші молодих поетів спантеличили: в них знаходили «штукарство», «туманності», «навмисну ускладненість», «деструкцію» тощо.
Трохи вгамував пристрасті виступ Максима Тадейовича Рильського, який одну із своїх «вечірніх розмов», що тоді регулярно друкувалися у газеті «Вечірній Київ», цілком присвятив поетичним дебютам М. Вінграновського, І. Драча, В. Коротича. Висловивши низку зауважень, він водночас підкреслив безумовну обдарованість та перспективність молодих авторів, їхнє право на власні пошуки; при цьому особливо відзначив національну емоційну стихію та довженківське начало у Миколи Вінграновського.
Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року. (До речі, майже одночасно вийшла і перша збірка Василя Симоненка «Тиша і грім», як і перша збірка Івана Драча «Соняшник»).
Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой.
Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п’ять років. Звалася вона «Сто поезій», але насправді в ній їх було… дев’яносто дев’ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії.
На місце громадянської вибуховості починають приходити розважливість і роздумливість; патетичні та героїчні інтонації обростають обертонами журливості, гіркоти, тихої радості; масштабність притишується зосередженістю. Вже вгадується внутрішній рух від душевної «романтики» до душевного «реалізму».
Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі» (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя.
А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…
Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка «Вибраного» (1986), в якій, до речі, була представлена і проза (до неї ми ще повернемось).
Остання ж збірка — «Цю жінку я люблю» (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60—70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання…
Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на «клятих питаннях» — і вічних, і нашої доби. Щоб переконатися у цьому, варто перечитати бодай кілька давніших та новіших творів — «Демона», «Елегію», «Український прелюд», «Оксані», «Поїхали на Сквиру…», «До себе», «Останню ніч Богуна», «Хтось опівночі…»; власне чи не кожен вірш це засвідчить. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з’ясування цих питань буття особистості, нації, людства — і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань. У химерній і пристрасній медитації «Води із очерету хлюпавиця…» не вжито жодного поняття із сфери громадянського життя (хіба що найзагальніше: «твоя свята мета»), а проте вірш з великою силою і пластичністю відтворює драматизм саме громадянського самопочування, громадянської місії українського поета другої половини XX століття. У Вінграновського майже завжди світоглядне й громадянське самоозначення включається в ширшу й незглибнішу сферу, в загальну динаміку душевного життя, стає всепроникним і всюдиприявним у душі: розпросторює свою владу на все духовне єство людини, а не залишається, як це здебільшого буває в менш суб’єктивній поезії, відокремленою ділянкою спеціальних силкувань.
Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому… Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу.
Але в цій непідлеглій стихії його поезії є тремке ядро, осереддя, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, все невтримно тяжіє. Це — народ, нація. Україна. Україна в усій складності її історичної долі — це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сентименту. Це щось більше, це те, чим живе його душа. І, зрештою, все, що він пише, — про неї. Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті.
Одна з підстав душевної структури Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в поетичному стилі його. Колись Довженко говорив про вроджений такт і цноту, розважну гідність та душевну мудрість свого батька й діда — українських селян, про їхню внутрішню культуру й аристократизм, про дивовижну артистичність. Щось із цих якостей «дніпровського племені» відчувається в підґрунті поезії Вінграновського (плюс «містерія» українського степу, півдня), і це певною мірою ріднить її з довженківським духом. Як і з Шевченком. У мові про свій народ Вінграновський має щось таке, що йде від Шевченка.
Це і ота всеприсутність образу України, і всепоглинальність любові до неї, і почуття відповідальності за свій народ, і безоглядність поетичного переживання.
Читаючи цю книжку, багато хто, певне, зверне увагу на багатство і часом незвичність поетичної мови. У нас досить поширене спрощення ставлення до мови за принципом: оцього слова я не знаю, а цього не розумію, а цього немає в словниках, а так у нас не кажуть і т. д. і т. п. Так не можна підходити до мови взагалі, а до поетичної особливо. Кожен із нас володіє в найкращому разі лексиконом із кількох тисяч слів, а всього їх у мові народу — сотні тисяч, і жоден словник не спроможний охопити всього національного мовного багатства. Мови треба вчитися все життя і з довірою та вдячністю пізнавати нове, кожне незнане тобі слово чи незвичний зворот. Особливо коли читаєш поета, бо поет не раб мови, а її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви тощо.
От таким чарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття. І водночас при всій легкоплинності, натхненній грайності слова — воно в нього буває грізне, суворе, й лапідарне, і завжди ненапружено точне.
Поетична фраза в нього вищою мірою «елегантна», пружна, й необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна «слухняність» поетовому голосові, «покірність» кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі.
Ще давно, майже одночасно з поезією, почав він писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань. Нині працює над історичним романом про Северина Наливайка (опубліковані в періодиці уривки з нього дають підстави сподіватися, що це буде річ незвичайна!).
Але із закінчених і повністю видрукуваних прозових творів кращі, на мій погляд, — це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини і живої природи (а власне, вся природа у Вінграновського — вищою мірою жива).
У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого». Причому в зображенні «персонажів» з фауни він показав себе не лише художником, а й — несподівано — оригінальне спостережливим натуралістом (оригінальне, тому що спостережливість його межує з фантазією і в неї переходить), а також, сказати б, вигадливим «зоопсихологом». Ідучи від народної казки, він натхненно одухотворює звірів і птахів і так це психологізує і злагіднює гумором, що часом здається: так, мабуть, і справді могли б «подумати» або «сказати» ті істоти!
І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом має у Вінграновського свою особливість: у дітях немовби відновлюється єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими.
Діти для Вінграновського — не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. Не випадково, мабуть, він останнім часом з великою радістю (це відчувається!) пише вірші для дітей і про дітей. І в них, може, найбільше є собою. Бо сягає тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливають нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій живе дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота.
Зрештою, його «дитячі» твори — ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх. І тут — ще один напрям творчих можливостей поета, який і в майбутньому ще дивуватиме і дивуватиме нас…
Тридцять років тому Микола Вінграновський входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.
Марія Вілінська
Народилася Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) 10 (22) грудня 1833р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім’ї. Виховувалася в приватному пансіоні в Харкові.
На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім’ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва (пізніше — видатного критика й близького друга письменниці). В салоні її тітки К. П. Мардовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом О. В. Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851 — 1858 рр. у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, Марія Олександрівна досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Пізніше у Петербурзі (1859) вона вже як автор збірки “Народні оповідання” потрапляє в коло таких літераторів, як Т. Шевченко, І. Тургенев, М. Некрасов, О. Плещеев, О. Писемський, польський поет і драматург Едуард Желіговський. По-дружньому прийняв письменницю також гурток українських культурних діячів у Петербурзі, зокрема колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, а також П. Куліш, який ще до того редагував і видавав її твори.
Під час перебування в 1859 — 1867 рр. за кордоном (Німеччина, Швейцарія, Італія і переважно Франція) Марко Вовчок зустрічається з Д. Менделєєвим, О. Бородіним, І. Сєченовим. При сприянні І. Тургенева відбулося її знайомство з О. Герценом, Л. Толстим, Жюлем Верном.
Особливу роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів Марка Вовчка відіграв М. Добролюбов. Зустрічалася Марко Вовчок з чеськими письменниками — Й. Фрічем, Я. Нерудою, була близькою до кола польських літераторів і революційних емігрантів. Письменниця бере участь у розповсюдженні в Росії революційних видань Герцена, організовує для “Колокола” матеріали політично-викривального характеру.
Після повернення з-за кордону Марко Вовчок зближується з видавцями “Отечественных записок” М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним, Г. Єлисеєвим, веде в цьому журналі рубрику зарубіжної літератури, публікує свої оригінальні твори й переклади.
Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою “Народні оповідання” (1857). У Немирові написані більшість її перших оповідань російською мовою (збірка “Рассказы из народного русского быта”, 1859), повість “Інститутка”, що її письменниця почала 1858р. в Немирові, а завершувала наступного року в Петербурзі. Незважаючи на те що до першої збірки “Народних оповідань” увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання “Сестра”, “Козачка, “Чумак”, “Одарка”, “Сон”, “Панська воля”, “Викуп”), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках “Народних оповідань”, а також у “Рассказах из народного русского быта”, “Інститутці”.
У перші роки проживання за кордоном закінчені оповідання “Ледащиця”, “Пройдисвіт”, написане оповідання “Два сини” (1861). Період перебування за кордоном особливо характерний тим, що Марко Вовчок як український прозаїк розробляє жанри психологічної повісті (“Три долі”) й оповідання (“Павло Чорнокрил”, “Не до пари”), історичної повісті та оповідання для дітей (“Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся”), створює жанр соціально-побутової казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), Частина цих творів увійшла до другої збірки “Народних оповідань” (Петербург, 1862). Активно виступає письменниця в жанрі повісті російською мовою: “Жили да были три сестры”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Глухой городок”. Ряд оповідань і казок, написаних французькою мовою, Марко Вовчок друкує в паризькому “Журналі виховання і розваги” П.-Ж. Сталя (Етцеля). На матеріалі французької дійсності письменниця створює художні нариси, об’єднані назвами “Листи з Парижа” (львівський журнал “Мета”, 1863) і “Отрывки писем из Парижа” (“Санкт-Петербургские ведомости”, 1864 — 1866).
У 1867 — 1878 рр. найяскравіше виявився талант письменниці як російського романіста. Нею створено або завершено російські романи “Живая душа”, “Записки причетника”, “В глуши”, а також повісті “Теплое гнездышко”, “Сельская идиллия” (опубліковані в “Отечественных записках”), перекладено російською мовою багато творів з французької, англійської, німецької, польської літератур, зокрема п’ятнадцять романів Жюля Верна. Виступає Марко Вовчок і як критик (цикл “Мрачные картины”), редактор петербурзького журналу “Переводы лучших иностранных писателей” (до участі в журналі вона залучає багато жінок-перекладачок).
Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання (“Козачка”, “Одарка”, “Горпина”, “Ледащиця”, “Два сини”), баладного оповідання (“Чари”, “Максим Гримач”, “Данило Гурч”), соціальної повісті (“Інститутка”), психологічного оповідання й повісті (“Павло Чорнокрил”, “Три долі”), соціальної казки (“Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), художнього нарису (“Листи з Парижа”).
Історичні повісти та оповідання для дітей “Кармелюк”, “Невільничка”, “Маруся” ще за життя Марка Вовчка здобули широку популярність. Повість “Маруся”, наприклад, була перекладена кількома європейськими мовами. В переробленому П.-Ж. Сталем вигляді вона стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, відзначена премією французької академії і рекомендована міністерством освіти Франції для шкільних бібліотек. Найвизначніша історична повість-казка Марка Вовчка “Кармелюк” написана в 1862 — 1863 рр.
У немирівський період, у час великого творчого піднесення, Марко Вовчок поряд з українськими творами пише оповідання російською мовою — “Надежа”, “Маша”, “Катерина”, “Саша”, “Купеческая дочка”, “Игрушечка”, які ввійшли до збірки “Рассказы из народного русского быта”. У творчості російською мовою Марко Вовчок виявила себе майстром і великих прозових жанрів, автором проблемних романів та повістей (“Червонный король” (1860), “Тюлевая баба” (1861), “Жили да были три сестры” (пізніша назва — “Три сестры”, 1861), “Глухой городок” (1862), “Живая душа” (1868), “Записки причетника” (1869 — 1870), “Теплое гнездышко” (1873), “В глуши” (1875), “Отдых в деревне” (1876 — 1899)).
З творчістю Марка Вовчка зростає міжнародна роль української літератури. За свідченням Петка Тодорова, проза письменниці у 60 — 70-х рр. XIX ст. мала вирішальний вплив на розвиток болгарської белетристики. Твори Марка Вовчка за її життя, починаючи з 1859р., з’являються в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, виходять у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.
Микола Вороний
(6 грудня 1871 — 7 червня 1938)
Вороний Микола Кіндратович (псевдонім і криптонім — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sirius, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та інші; 24.ХІ (6.ХІІ) 1871, Катеринославщина (тепер Дніпропетровщина) — 7 .VI. 1938) — український поет, театрознавець, перекладач. Народився в сім’ї ремісника. Батько — К. П. Вороний походив з кріпаків, мати — О. Д. Колачинська — з роду освітнього діяча 17-18 століття, ректора Київської академії П. Колачинського. Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключенний за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства “Руська бесіда”, в редакції журналу “Життє і слово”, де вів рубрику “Вісті з Росії”. Допомагав І. Франкові у виданні газети “Громадський голос” і “Радикал”, деякий час був неофіційним редактором журналу “Зоря”. З 1897 — актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших, 1901 залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. Жовтневої революції Вороний не сприйняв і в 1920р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш “Не журись, дівчино”).
Публікувався в періодичних виданнях “Зоря”, “Літературно-науковий вістник”, “Засів”, “Дзвін”, “Сяйво”, “Рада”, в антологіях, збірниках, декламаторах початку 20 століття: “Акорди”, “Українська муза”, в альманахах “Складка”, “За красою”, “Дубове листя”, “На вічну пам’ять Котляревському”, “Багаття” та інших. У 1901 в “Літературно-науковому вістнику” опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, “який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур”. У виданому ним альманасі “З-над хмар і долин” (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, “чистого мистецтва” та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного “Ліричні поезії” вийшла 1911 у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці “В сяйві мрій” (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання (“Мандрівні елегії”). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу (“Ікар”, “Сонячні хвилини”), розкриває трагізм духовної самотності (цикл “Осокорі”). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, “явище високої художньої цінності” (В книзі: Вороний Микола. Поезії. К., 1929, с.32). Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів (“Краю мій рідний”, “Горами, горами”, “Привид”, вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обмеженість, псевдопатріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність (“Мерці”, “Молодий патріот”, “Старим патріотам”). Вороному належить ряд мистецтвознавчих (“Пензлем і пером”) і театрознавчих розвідок (“Театральне мистецтво й український театр”, 1912; “Театр і драма”, 1913, в якій виступає прихильником системи Станіславського; “Михайло Щепкін”, 1913; “Український театр у Києві”, 1914; “Режисер”, 1925; “Драматична примадонна”, 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької). Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. Репресований у 1934 році. Розстріляний 7 червня 1938р. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.
Павло Глазовий
Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелєватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Після закінчення педагогічної школи у 1940 році був призваний служити в армії. Учасник німецько-радянської війни.
Після війни навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту імені О. М. Горького. У 1950–1961 роках — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».
Жив у Києві на вулиці Льва Толстого, 25. Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 49б).
Твори
Поеми
«Слався, Вітчизно моя!» (1958)
«Куміада» (1969)
Поетичні збірки сатири та гумору[ред.]
«Великі цяці» (1956)
«Карикатури з натури» (1963)
«Коротко і ясно» (1965)
«Щоб вам весело було» (1967)
«Усмішки» (1971)
«Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973)
«Байки та усмішки» (1975)
«Весела розмова»(1979)
«Хай вам буде весело» (1981)
«Сміхологія» (1982)
«Вибрані усмішки» (1992)
«Веселий світ і Чорна книга» (1996)
збірка «Сміхослов» (1997)
«Сміхологія, вибране» (2003)
«Куміада» (1969)
Поетичні збірки сатири та гумору[ред.]
«Великі цяці» (1956)
«Карикатури з натури» (1963)
«Коротко і ясно» (1965)
«Щоб вам весело було» (1967)
«Усмішки» (1971)
«Смійтесь, друзі, на здоров’я» (1973)
«Байки та усмішки» (1975)
«Весела розмова»(1979)
«Хай вам буде весело» (1981)
«Сміхологія» (1982)
«Вибрані усмішки» (1992)
«Веселий світ і Чорна книга» (1996)
збірка «Сміхослов» (1997)
«Сміхологія, вибране» (2003)
Сміхологія (вибране)
«Архетипи. Гумор. Сатира.» (2003)
«Сміхологія, видання третє доповнене» (2007)
«Сміхологія, видання четверте» (2007)
«Байкографія, видання третє» (2008)
«Архетипи, видання друге» (2009)
«Куміада. Для дітей і дорослих.» (2009)
«Веселі гуморески» (2010)
«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)
Книжки для дітей[ред.]
«Пушок і Дружок» (1957) в співавторстві з Ф. Маківчуком
«Старі друзі» (1959), в співавторстві з Ф. Маківчуком
«Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) — у співавторстві з Б. Чалим,
«Іванець-Бігунець» (1963)
«Як сторінка, то й картинка» (1964)
«Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965)
«Перченя» (1966)
«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)
«Сміхологія, видання третє доповнене» (2007)
«Сміхологія, видання четверте» (2007)
«Байкографія, видання третє» (2008)
«Архетипи, видання друге» (2009)
«Куміада. Для дітей і дорослих.» (2009)
«Веселі гуморески» (2010)
«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)
Книжки для дітей[ред.]
«Пушок і Дружок» (1957) в співавторстві з Ф. Маківчуком
«Старі друзі» (1959), в співавторстві з Ф. Маківчуком
«Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) — у співавторстві з Б. Чалим,
«Іванець-Бігунець» (1963)
«Як сторінка, то й картинка» (1964)
«Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965)
«Перченя» (1966)
«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)
Інші твори
Дядько їсти хоче
Заморські гості
Заноза
Красотульки
Кто шумєл?
Мова величава
Не в своїй тарілці
Серед темної ночі
Спілкування
Турок
Заморські гості
Заноза
Красотульки
Кто шумєл?
Мова величава
Не в своїй тарілці
Серед темної ночі
Спілкування
Турок
Нагороди
Лауреат премії імені Остапа Вишні (1988; року за книжку «Сміхологія»);
Перший лауреат премії імені Петра Сагайдачного (1996);
Літературна премія імені Наталі Забіли;
Орден «За заслуги» 3 ступеня (1997; за вагомий внесок в українську літературу);
Почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України»;
Медаль Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» — «За доброчинність».
Перший лауреат премії імені Петра Сагайдачного (1996);
Літературна премія імені Наталі Забіли;
Орден «За заслуги» 3 ступеня (1997; за вагомий внесок в українську літературу);
Почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України»;
Медаль Міжнародного доброчинного фонду «Українська хата» — «За доброчинність».
Леонід Глібов
Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»…
Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.
Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.
Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».
Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.
Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п’єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв’язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.
Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.
Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами.
1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З’явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена.
У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер.
Позбавлений роботи, Глібов ЗО жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути до кінця свого життя.
10 листопада (29 жовтня) 1893 р. Глібова не стало. Чернігів урочисто поховав свого великого громадянина. На пам’ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбовано слова В. Самійленка, написані в день смерті Глібова.
…І от замовк твій голос, погас огонь ясний,
Що в темному світі окопі;
Але не вмре поет у пам’яті людській.
Згадаєм ми тебе в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі.
Що в темному світі окопі;
Але не вмре поет у пам’яті людській.
Згадаєм ми тебе в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі.
Нині цей пам’ятник встановлено на подвір’ї садиби М. М. Коцюбинського. Пам’ятник, який сьогодні знаходиться на могилі визначного українського байкаря, встановлено у 1938 році.
Василь Голобородько
1945 (7.04)
Любов до свого народу, батьківщини проявляється у поетів по-різному. Виражається вона не тільки у схилянні перед героїчним минулим та чеснотами України. Часто поети гострим словом таврували недоліки свого краю, недалекоглядність народних мас, бажаючи добра усім. Так, Леся Українка не побоялася назвати свій народ покірним рабом за те, що він «На себе самохіть кладе кайдани» (вірш «Слов’янин — раб»). А наш земляк М. Чернявський називав українців словами «хлоп», «сліпі раби сліпої сили» за те, що цей хлоп в революцію “все нищив і ганьбив. На смерть закон і глузд убив” («Помста сліпців», 1918 р.). Здавалося б, що закладена в нашій літературі традиція будити народ, називати суспільні негативні явища своїми іменами, матиме своє продовження і в нових поколіннях письменників за радянської влади, бо ж суспільний поступ вимагає критичного самоочищення всіх. Та не так на цю позицію митців стали дивитись у двадцяті і пізніші роки. У часи побудови «найпрогресивнішого суспільства» ця традиція була штучно припинена. На думку тодішніх (та й пізніших керманичів СРСР) народу потрібна була тільки величальна пісня поетів про успіхи та перемоги рідної партії, ідей Леніна і Сталіна. Право на критичне слово мав виключно тоталітарний режим і письменники, які йому вірно служили.
Той з поетів, хто насмілювався думати і писати про інше, а тим паче критикувати керівництво, виключався за це не тільки з літературного процесу, але часто й з самого життя. Одні, як Василь Стус, пішли за свої переконання на загибель, інші, як Василь Голобородько, у внутрішню еміграцію.
Народився Василь Іванович у селі Адріянопіль на Луганщині у селянській родині. Закінчивши українську семирічку, пішов продовжувати середню освіту в російськомовну школу. Про свій початок дорослого життя поет так розповідав кореспонденту журналу «Україна» на початку 90-х років: «1964-го я вступив до Київського університету імені Т. Г.Шевченка й рік навчався на філологічному факультеті. Потім склалося так, що в театральному інституту Володимир Дени-сенко набрав режисерську групу й у ній не виявилося жодного, який би знав українську мову, був причетний до нашої культури. Отоді Сергій Параджанов1 і порадив йому запросити навчатися мене. Я згодився. Однак в університеті не розрахувався, до інституту не перевівся. Після співбесіди походив з місяць на навчання й побачив, що там немає науки, що то ремісниче училище, яке готує ремісників. Поверхово і швидко. Університет я покинув, бо не відбув трудової практики в колгоспі, а то було страшніше за академнеуспішність— відрахували одразу ж. Подав заяву за власним бажанням та й розрахувався, а з 1966 року поновився в Донецькому університеті — на другому курсі…»
Та не втримався Василь і тут. Бо «надія української літератури», як назвав поста на V з’їзді письменників України Олесь Гончар (1966 р.), став незручним для периферійного університету: Голобородько відверто висловлювався проти русифікації, проти того, що на українському відділенні переважна частина лекцій читалася російською мовою. Крім того, Василь активно пропагував серед студентства заборонену працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» …Та й вірші його були якісь не такі… В цей час не без відома КДБ була «зарізана» і його перша збірка віршів, яку подав В. Голобородько в одне з київських видавництв. Таким чином, за всіма ідеологічними критеріями того часу молодий поет став небезпечним для правовірного керівництва Донецького університету у багатьох відношеннях. А дещо пізніше трапилось таке: у 1970 році в Парижі цей самий відкинутий на батьківщині рукопис був виданий книгою. Таке явище було нонсенсом у тогочасній радянській дійсності: раз друкують за кордоном — значить ворог… З того часу і почалася Василева внутрішня еміграція, яка затягнулася майже на двадцять років. Двадцять років замовчування й офіційного невизнання.
Та ім’я поета випурхнуло за залізні радянські грати: у 1983 році в Югославії була видана антологія світової поезії, яка мала назву «Від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька». Збірник знайомив читачів Європи з предтечами поезії ХХ століття — По , Геббелем Уїтменом, Фетом, Бодлером, Норвідом, Малларме, Верлениом, Хопкінсом, Лотреамоном, Рембо, Лафаргом, також з творами поетів ХХ-го століття «від Рабіндраната Тагора до Василя Голобородька».
Можна тільки уявити, яким стало життя нашого поета-земляка по цей бік залізної брами. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував ні копійки за свої твори, бо його твори видавались у безгонорарних видавництвах…
Важкі це були часи для В. Голобородька. Виключений з Донецького університету, повернувся у рідне село, працював на шахті, потім у радгоспі.
В Україні перша збірка поета «Зелен день» видана 1988 року тиражем всього тисячу примірників. Але цього було досить. щоб вона стала літературним явищем. Іван Дзюба, теж наш земляк, відгукнувся в «Літературній Україні» на це видання, давши йому високу оцінку. Зокрема критик писав, відзначаючи найхарактерніше для творчої манери поета:
«У збірці «Зелен день» переважають давні поезії, але є чимало й нових. Пригадується, колись, у 60-і, думалося: чи наївність і «дитинність» Василеві, природні для вісімнадцяти-двадцятирічного юнака, не стануть удаваними й солодкавими, коли прийде зрілий вік? І от нові вірші показали, що цього не сталося. Поет зберіг колишню свіжість і наївність (наївність як безпосередність переживання, як чистоту душі, а не як самодостатнє невідання добра і зла), зберіг «дитинність» (як глибину вразливості та легкість уяви), але поєднав їх із змужнілістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному поетичному переживанні суспільних явищ, сторінок національної історії».
Згодом, у 1990 році, київське видавництво «Молодь» подарувало читачам ще одну збірку поета — «Ікар на метеликових крилах». Як і в попередніх книгах. В. Голобородько не звертається всує до імені своєї батьківщини і рідного народу, хоча вся увага поетичної снаги автора занурена в образний світ народних вірувань, народної філософії та моралі. Цьому в значній мірі слугує віршовий розмір верлібр, в якому часом вчувається ритм старовинної думи:
Можна тільки уявити, яким стало життя нашого поета-земляка по цей бік залізної брами. Постійний нагляд «компетентних органів», натяки односельців на те, що продався за долари. А поет не одержував ні копійки за свої твори, бо його твори видавались у безгонорарних видавництвах…
Важкі це були часи для В. Голобородька. Виключений з Донецького університету, повернувся у рідне село, працював на шахті, потім у радгоспі.
В Україні перша збірка поета «Зелен день» видана 1988 року тиражем всього тисячу примірників. Але цього було досить. щоб вона стала літературним явищем. Іван Дзюба, теж наш земляк, відгукнувся в «Літературній Україні» на це видання, давши йому високу оцінку. Зокрема критик писав, відзначаючи найхарактерніше для творчої манери поета:
«У збірці «Зелен день» переважають давні поезії, але є чимало й нових. Пригадується, колись, у 60-і, думалося: чи наївність і «дитинність» Василеві, природні для вісімнадцяти-двадцятирічного юнака, не стануть удаваними й солодкавими, коли прийде зрілий вік? І от нові вірші показали, що цього не сталося. Поет зберіг колишню свіжість і наївність (наївність як безпосередність переживання, як чистоту душі, а не як самодостатнє невідання добра і зла), зберіг «дитинність» (як глибину вразливості та легкість уяви), але поєднав їх із змужнілістю, — хоч вона в нього, як і раніше, не публіцистична, а явлена саме в неповторному поетичному переживанні суспільних явищ, сторінок національної історії».
Згодом, у 1990 році, київське видавництво «Молодь» подарувало читачам ще одну збірку поета — «Ікар на метеликових крилах». Як і в попередніх книгах. В. Голобородько не звертається всує до імені своєї батьківщини і рідного народу, хоча вся увага поетичної снаги автора занурена в образний світ народних вірувань, народної філософії та моралі. Цьому в значній мірі слугує віршовий розмір верлібр, в якому часом вчувається ритм старовинної думи:
Гей, козаче, чи ти через міру на радощах від
перемоги оковитої впився,
чи ти від жиру молодого, як собака, сказився,
чи ти у лиху годину із розумовим ґанджем
уродився —
ти ж не татарин, а юрба оця — не татарський ясир,
це ж — репатріанти —
— знову русичі —
— відбитий полон, повернений міждо мир
християнський.,.
перемоги оковитої впився,
чи ти від жиру молодого, як собака, сказився,
чи ти у лиху годину із розумовим ґанджем
уродився —
ти ж не татарин, а юрба оця — не татарський ясир,
це ж — репатріанти —
— знову русичі —
— відбитий полон, повернений міждо мир
християнський.,.
Поет не ставить собі за мету спеціально звертатись до фольклорних засобів, і це спосіб його мислення, який іде від інтуїтивного народного світогляду, визначаючи таким чином поетичне кредо автора.
Наче сама наша історія проходить рядками поезій. Це й образ славного Сагайдачного, «який поміж рідні, що вийшла проводжати, стоятиме, у далеку путь проводжатиме» («Напучування») , це й згадка про Берестечко — вічну українську печаль (вірш «Кривий танець»).
Та минуле не існує для Голобородька самодостатньо. Поет напружено шукає в ньому відповіді на пекучі проблеми сьогодення. Він питає: «Чому ми такі стали сьогодні?»
Чи ж не ми самі перемикаємо
телевізійний канал,
коли почуємо українську пісню,
бо в пій співається про інший світ,
у якому не хочемо жити!
телевізійний канал,
коли почуємо українську пісню,
бо в пій співається про інший світ,
у якому не хочемо жити!
Ці слова печуть серце і зараз, коли утвердилась суверенна Україна, але національна свідомість народу, особливо на сході, залишається вельми низькою.
Хвилює поета недавня гірка і печальна історія голодомору ЗЗ-го року, страхітлива доля українського письменства («Побачення з Косинкою», «По слідах», «Телесик» та ін.).
Василь Голобородько—філолог і не скільки за освітою як за глибинним відчуттям суті рідного слова у його найрізноманітніших нўюансах. Яскравим і переконливим прикладом цьому може слугувати розділ його збірки віршів “Слова у вишиваних сорочках” (К., 1999) —”Українські птахи в українському краєвиді”. Поетом пророблена титанічна робота над пошуками синонімічних рядів усного народного слова на позначення назв характерних для України птахів. Та головне тут перш за все в тому, що Голобородько переливає ці назви у форму вартісного поетичного слова, у свої верлібри. Ось, для прикладу синонімічний ряд на визначення назв широко побутуючого у нашій країні птаха—відомої усім горлиці:
Горлице, горлице,
ти живеш у лісі або у садку, але
не на подвір’ї,
ти — дикий голуб,
ти голос свій подаєш, туркочеш
і своїм турканням себе називаєш:
ти — і туркавка, і туркавонька, і туркавочка,
і туркалка,
ти — і гуркавка, і туркочка, і тукавка,
і тутавка,
ти — і тутайка, і туторка, і туріючка,
і тручка,
ти — і туркало, і туркач, і туртош, і турок,
ти — і торонда, і торомба,
ти маєш туркотливе горлечко,
ти туркочеш,
ти воркочеш,
ти — туркотлива горличко — прочищаєш горлечко,
тому
ти — і горлиця, і горлице, і горличка,
і горленок,
ти — і орлиця, і орличка, і орлик,
ти так давно живеш поруч із моїм народом,
із прачасів мій народ переніс до
сьогоднішнього дня..
ти живеш у лісі або у садку, але
не на подвір’ї,
ти — дикий голуб,
ти голос свій подаєш, туркочеш
і своїм турканням себе називаєш:
ти — і туркавка, і туркавонька, і туркавочка,
і туркалка,
ти — і гуркавка, і туркочка, і тукавка,
і тутавка,
ти — і тутайка, і туторка, і туріючка,
і тручка,
ти — і туркало, і туркач, і туртош, і турок,
ти — і торонда, і торомба,
ти маєш туркотливе горлечко,
ти туркочеш,
ти воркочеш,
ти — туркотлива горличко — прочищаєш горлечко,
тому
ти — і горлиця, і горлице, і горличка,
і горленок,
ти — і орлиця, і орличка, і орлик,
ти так давно живеш поруч із моїм народом,
із прачасів мій народ переніс до
сьогоднішнього дня..
Та не тільки синонімічні ряди є характерними для назв птахів у віршах В.Голобородька. Це—тільки частина його фольклорних розшуків. До кожного вірша про того чи іншого українського птаха він добирає прислівўя, приказки, загадки, які ґрунтуються у свідомості народного генія на спостереженнях про них, прикметах , повірўях і навіть на замовляннях.
Відтворення у поетичному слові багатства назв українських птахів має ще у Василя Голобородька і прагматичне значення. Сам поет про це говорив так: “Побачивши якось птаха, про якого не знаємо навіть назви, ми тільки одне зауважуємо, на рівні безпосереднього спостереження, притаманного не лише людям: це —птах, але знаючи усе багатство назв птаха, загадку про нього, прислівўя і приказки, повірўя і прикмети, заклички і замовляння, повўязані з птахом, ми привносимо все це птахові, олюднюємо його, а, бачачи птаха в краєвиді, тим самим олюднюємо і дикий, порожній без людської присутності краєвид”.
У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (І.Дзюба).
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення». І далі: «Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже «Міждо мир хрещений», я зрозумів, що він побудований на слові «хрести», яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці».
Світ поезій Василя Голобородька змушує нас звернутись до себе, до своєї історії, вимагає бути уважними до того, що відбувається навколо, що чекає нас завтра. Читаючи вірші поета, можна помітити небуденність його художнього слова. Сам поет про творчість говорить: «…процес народження вірша схований для мене, я не знаю, чому зупиняюся душею саме на цих виразах.. Крик птаха у природі і стан закоханості людини не мають нічого спільного, але в мові позначені одним виразом. Я схотів написати вірша щоб виправдати якраз оте переносне його значення». І далі: «Буває, напишеш вірша і не знаєш, з чого він народився. Скажімо, проаналізувавши потім уже «Міждо мир хрещений», я зрозумів, що він побудований на слові «хрести», яке має безліч значень—хреститися, озивати когось, бити нагайкою тощо — на цьому він виріс. Може я хотів написати про щось, але увага моя зупинилась на ньому… Моє слово не вогнисте, в моїй поезії — метелики, бджоли. Але я засвідчую перед світом, Богом і людьми: тут Україна, і ви українці».
Як бачимо, процес народження вірша є складним і навіть незбагненим. Тож оцінюючи поетичне слово нашого земляка, врахуємо непересічність творчого акту, вслухаємось у високий політ авторової душі. Не будемо поспішати з миттєвими висновками, а перечитаємо написане, поміркуємо над ним.
Андрій Головко
(1897 — 1972)
«Чарівник слова…»
Олесь Гончар
Олесь Гончар
Прочитаєш, почуєш чи й так спаде на пам’ять ім’я Андрія Головка — і в уяві одразу вималюється смарагдовий полтавський степ з Великим шляхом, селами понад Пслом і вітряками в гарячому пшеничному мареві. І вчувається, як на світанку загримотить месницький бій у Михнівці, й упаде на столочене зело хлопчик у драному картузику — Пилипко, що в нього очі, «наче волошки в житі». А то уявиться ще Оксана в червоній хустинці, що повертається з поля зі своєю великою таємницею в сполоханому серденяті. А від Ганівки тим часом немовби простує Давид Мотузка, і ліс йому з-поза Псла посилає спомин про партизанські будні за денікінщини… Таку магію має оте ім’я ;— Андрій Головко.
Окресляться в пам’яті згадані образи, і, мов пісня з далеких літ дитячих, обізветься бджолиним гомоном степ, зашумить тихенько стиглими колосками: ш… ш… З цього степу і прийшов у літературу Головко, обвіяний пахощами рідних просторів і м’ятних левад, перехрещених шляхами-дорогами на Полтаву, Лубни, Кременчук, Кобеляки, Лохвицю, помережаних стрічками лагідних річок — Псла, Ворскли, Сули… Важко назвати іншого письменника (а краще сказати, поета), котрий би так щиро був відданий рідному краєві, так глибоко вчарований у його красу!
Казав якось Павлові Усенкові: «Люди їдуть у Варшаву, Париж, Вашінгтон, а в мене все навколо Полтавщини крутиться.;.» Ці слова Головко вимовляв з неприхованою радістю, ніби аж пишався з того, що для нього немає нічого кращого за рідне Припсілля. Цю рису в ньому, до речі, відзначали й друзі-письменники. Василь Минко зателефонував якось додому. «Нема, — кажуть, — поїхав у Миргород…» Сава Голованівський зустрів у машині (Головко сам її й водив) і питає: «Куди це ви?» — «Та поїду на Полтавщину», — була відповідь. І Дмитро Бедзик засвідчував: «Щоліта його машину можна зустріти на шляхах Полтавщини».
Андрій Васильович Головко народився у селі Юрки (те-; пер у складі села Хорішки Козельщинського району) в селянській сім’ї. У 1908 році батько віддав його до Кременчуцького реального училища, де він пробув до 1914 року.. Під час навчання Андрій увійшов до нелегальної «Юнацької спілки» і взяв участь у створенні рукописного журналу «Рідне слово». У Кременчуці він почав писати вірші. Дружні поради давав йому юрківський поет Володимир Старицький, що розкрив чари Шевченкового слова, красу рідної мови. Цей маловідомий поет помер ще до революції.
1915 року А. Головко закінчив Чугуївське військове училище прапорщиків і відправлений на фронт. У 1917 році був обраний до солдатського комітету, який відіслав його в Україну. Андрій Васильович живе в Кременчуцькому повіті, у селі Троянівці та хуторі Стінка, починає виступати в кременчуцькій газеті «Нове життя». 1919 року в Кременчуці виходить збірка віршів «Самодвіти». Тоді ж мала вийти ще одна книжечка — «Бризки смарагдові», але за денікінщини рукопис загинув у друкарні. Одночасно молодий письменник пробує себе і в прозі. У лютому — квітні 1919 року кременчуцька газета «Маяк» друкує повість «У дикому танку».
4 1920 року А. Головко служить у Червоній Армії, бере участь у боях під Перекопом, потім у Харкові читає лекції в школі червоних старшин. Наприкінці 1921 повертається до вчительської праці в Троянівці і до літературних занять, повністю віддавшись прозі. Пізніше Павло Усенко згадував про Головкову Троянівку (Трояни): «Це звідси, з цих країв, перейшли в книги письменника, в його чудові твори, образи людей тутешніх, мова їх, пісні, природа краю милого…» Це так: на Кременчуччині у вирі народного життя Андрій Головко відчув глибінь романтики, красу думок пасинків степу про світлі обшири майбутнього, які, на жаль, не справдились і були розстріляні в добу сталінщини.
1923 року А. Головко переїхав у містечко Білики, поблизу Кобеляк, там учителює, займається громадською роботою, посилає свої твори в полтавську молодіжну газету «Червоний юнак». 13 червня 1923 року газета надрукувала портрет-малюнок «секретаря Білоцерківського осередку комсомолу» Головка. В цей час він разом з іншими молодими літераторами: Г. Епіком, І. Шевченком, П. Усенком, І. Микитенком, — бере участь у створенні нових, в дусі того часу, пісень. За форму бралися відомі народні пісні, а зміст придумували новий. Одна така пісня А. Головка на мотив «Ой ти дівчино зарученая» була надрукована в «Червоному юнаку» 30 червня 1923 року. Героїня пісні сумує, що «не повернувся миленький з бою», він
Волю обнявши, кров’ю оббризкав
її та й згинув, як в полі іскра…
її та й згинув, як в полі іскра…
У пісні відчувається мотив ранніх революційних оповідань Головка, над якими, власне, він і працював у той же час..
На початку 1923 року полтавський журнал «Новими стежками» повідомляв, що видавництво «Червоний юнак» незабаром випускає книжки Головка «Із банди в комсомол», і «Селянська дівчина». Чи вийшла перша, невідомо, а щодо другої, то це «Дівчина з шляху», котра справді була видана того року в Полтаві. В кінці твору надруковано помітку: «Село Білики, 1923». Так з’явилася перша прозова книжка письменника.
І в пізніші роки А. Головко не поривав зв’язків з Полтавщиною, хоча жив уже в Харкові, потім у Києві. У Соро-чинцях він вивчав події селянського повстання 1905 року, звідти поїхав у Диканьку, найняв на околиці села кімнату і почав обдумувати роман. Це було влітку. За Диканькою, в пахучих житах, під спів жайворонків і перепелів, розкинувши піджак на межі, писав він перші сторінки роману «Мати». Про це розповідала учителька із Полтави Галина Штепенко, його тогочасна дружина. На маленькі квадратні аркушики лягали рядочки відомого твору, що пізніше розгорнувся у велике полотно про українське село буремних літ першої чверті XX століття.
На полтавській землі виростав і Артем Гармаш, герой однойменного роману Головка. Письменник Дмитро Косарик згадував: «їдемо кварталами сьогоднішнього Кременчу-ка-Славгорода, і автор «Артема Гармаша» і «Матері» показує мені колишні казарми і квартали, де відбувались події його класичних романів».
Любов письменника до рідної землі органічно поєднувалася з любов’ю до рідної мови, «до виразного, соковитого, мальовничого і разом з тим простого, ясного, скромного слова» (М. Рильський). У мові Головка — прозорінь Псла, сяйво чистого полтавського неба, що вночі висіває на степи золотий пилок, і запах хліба з селянської печі. Самоцвітами пересипана мова творів Андрія Головка.
За словами академіка М. Жулинського, «Головко відтворив настрої, переживання, мрії, сподівання трудящих мас, розкрив глибину народного світосприйняття драматичної долі революції і соціалізму».
Крім прози і віршів, Андрій Головко писав п’єси: «В червоних шумах» (1924), «Райське яблуко» (1946), кіносценарії до фільмів «Митько Лелюк» (1937) і «Літа молодії» (1940). Твори письменника перекладались на багато мов, у тому числі за кордоном. Від 1979 року існує премія імені Головка, котра присуджується за кращі прозові твори року.
…Прийде на пам’ять ім’я Андрія Головка — і вже в уяві стелеться зелений килим пахучого степу в Посуллі, і виходить із квітучої гречки Оксана зі своєю таємницею, а Пилипко, що «в нього очі, наче волошки в житі», мчить у ніч, щоб над ранок привести в Михнівку народних месників… Як бентежать ці хвилюючі образи! Віє в душу романтикою далеких літ, коли люди сподівались завоювати щастя, і завмирає серце в солодко-гіркій млості від спогаду і від нездійсненних людських мрій.
Народився Андрій Васильович Головко 3 грудня 1887р. в с. Юрки на Полтавщині в заможній селянській родині.
У 1905 — 1908 рр. навчався у сільській школі, спробував сам складати вірші (російською мовою). Навчаючись у Кременчуцькому реальному училищі (1908 — 1914), мріяв про власну літературну працю. У 1912р. під впливом «Кобзаря» почав писати вірші українською мовою.
Коли навчання вже фактично було закінчено і за родинним рішенням Головко мав скінчити ще один, додатковий, клас, який давав право на вчительську роботу, його несподівано виключили з училища за участь в таємному товаристві «Юнацька спілка» та за писання віршів українською мовою, вміщуваних у рукописному учнівському журналі «Рідна мова». Жив якийсь час на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж спробував писати прозу (автобіографічна повість «З-за хмари»). Під час імперіалістичної війни вступає до Чугуївського училища прапорщиків, і після проходження короткого курсу навчання навесні 1915-го потрапляє на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, дістав поранення.
Після 1917-го працює в школі, волосним інструктором з позашкільної освіти. У січні 1919р. в Кременчуцькому видавництві «Маяк» вийшла поетична збірка Головка «Самоцвіти» (17 віршів). Працюючи в місцевій кременчуцькій газеті, він друкує у ній в перші місяці 1919р. кілька уривків з розпочатої повісті «У дикому танку. (З часів німецької окупації)», але цей твір лишився незавершеним.
Літо й осінь 1919р Головко живе разом з донькою і дружиною на далеких хуторах Стінка і Ляхівці. У червні 1920р. записується добровольцем у Червону Армію. Служить начальником кінної розвідки гаубичного артдивізіону об’єднаної дивізії курсантів, яка певний час діяла разом з Першою кінною армією Будьонного.
Січень-квітень 1921p. — служба в харківській Школі червоних старшин, де він викладав політекономію.
У 1922p., демобілізувавшись, повністю перейшов на літературну роботу. З 1923-го — член Спілки селянських письменників «Плуг». Перший його завершений прозовий твір — шкіц «Момент» (опублікований під назвою «Рафінована проституція»: Шляхи мистецтва. — 1921. — № 2). Наступні твори — шкіці «Діти Землі і Сонця» (1922), повісті «Можу» (1922) і «Червоний роман» (1923). 1924р. — оповідання «Крученим шляхом», де майже повністю збережено сюжет «Червоного роману» (для видання творів у двох томах (1957) автор здійснив нову редакцію повісті).
Загальне визнання і популярність здобув Головко дитячими оповіданнями та повістями про сільську молодь. Оповідання «Дівчинка з шляху» (1922), «Товариші» (1923), «Пилипко» (1923) склали першу прозову збірку А. Головка «Дівчинка з шляху», що вийшла у Харкові 1925p.
Найбільший успіх серед тогочасних творів А. Головка випав на долю оповідань «Пилипко» і «Червона хустина» (друга редакція 1957р.), які були опубліковані 1924р. і стали хрестоматійними.
З’являються також повісті «Зелені серцем» (1924) та «Пасинки степу» (1925).
1926р. видано збірку оповідань і повістей «Можу» (в цей час Головко уже переїхав до Харкова).
Восени 1926-го письменник готувався до «запису тексту» завершеного на той час в творчій уяві роману «Бур’ян». Вже в кінці 1927р. на республіканському конкурсі до 10-річчя Жовтня книга була удостоєна ювілейної премії. З’явилися переклади російською, білоруською, а пізніше — німецькою, угорською, польською та чеською мовами.
На 1927p. в уяві письменника складається новий твір, спочатку як роман «Три сини» (після 1931p. — трилогія «Три брати»). У 1932p. з’явився твір «Мати» (як пролог до роману «Три брати»),а в 1935p. опублікована його нова (основна) редакція. Починаючи з зими 1934p. письменник працює над другою книгою трилогії — романом «Артем Гармаш», у періодиці друкується кілька фрагментів з перших розділів.
Спробував А. Головко свої сили також в кіно. Написав кіноповість «Скиба Іван» (1934) і на замовлення Одеської та Київської кіностудій два кіносценарії — «Митько Лелюк» (1936 — 1937) та «Літа молодії» (1940).
Під час війни був спочатку військовим кореспондентом авіаційної дивізійної газети, потім — кореспондентом газети ЦК КП(б)У «Комуніст» («Радянська Україна»), а з липня 1943р. працював у фронтовій газеті «За честь Батьківщини». З-поміж творів воєнного періоду виділяється оповідання «Дружба», яке вийшло окремою книжечкою в Уфі 1942р.
1942р. в Уфі вийшла збірка нарисів «Бойові епізоди» (твори «Бойовий екіпаж», «Капітан Чайка», «Снайпер Максим Бриксін» та ін., вміщувані раніше у фронтових газетах).
З кінця 40-х років основною роботою А. Головка стала праця над «Артемом Гармашем». Роман у нинішньому його вигляді складається з трьох книг (частин). Перша з них вийшла друком у 1951р. (із змінами і доповненнями — в 1954р.); друга — в 1960р. (кількома розділами доповнена 1962р.); у трьох книгах роман опублікований 1971р. (з доповненням — в 1972р.). Письменник розпочав також четверту книгу роману, обмірковував сюжетні ходи п’ятої книги. Та їм уже не судилося побачити світ.
5 грудня 1972р. А. В. Головко помер.
Спілка письменників України встановила щорічну літературну премію імені Андрія Головка за кращий роман року. Іменем письменника названі бібліотеки, школи, вулиці, колгосп на його батьківщині.
Євген Гребінка
Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812р. у сім’ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині.
Початкову освіту Гребінка здобув удома від приватних учителів, згодом учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825 — 1831); тут почалася його літературна діяльність. Значний вплив на формування Гребінки як майбутнього письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку жваво обговорювалися літературні новини, твори Радищева, Пушкіна, Рилєєва, перші спроби пера гімназистів, що вміщувалися в рукописних альманахах. Один з них виходив за участю Гребінки, в кожному щотижневому номері якого, за свідченням сучасників, з’являлися його твори, “переважно сатиричні”. Згодом він став основним співробітником рукописного журналу “Аматузія”.
Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го Малоросійського козачого полку Гребінка повертається до рідного хутора Убіжище на Полтавщині і періодично займається літературною працею (у цей час з’являються друком його окремі байки, уривки з перекладу “Полтави” Пушкіна).
У 1834р. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі знайомства з літераторами й діячами російської культури, зокрема Пушкіним, Криловим, Тургенєвим, Брюлловим, відвідує літературні салони і влаштовує літературні вечори в себе вдома. Разом з тим він домагається прихильності М. Греча, графа Хвостова та інших високопоставлених осіб, завдяки яким займає непогані посади на цивільній службі, друкується в столичних журналах.
У Петербурзі Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, систематично виступає із своїми творами на сторінках “Современника”, “Отечественных записок”, “Литературной газеты”, “Утренней зари” та ін.
Велику роль відіграв Гребінка в житті, творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився у другій половині 1836р. Він брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Гребінки Шевченко дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя, зближується з багатьма прогресивними діячами російської культури, зокрема майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом. Особлива заслуга Гребінки в тому, що в 1840р. з його допомогою побачив світ “Кобзар” Шевченка.
З кінця 30-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Так, за його участю в 1841р. виходить альманах “Ластівка”, на сторінках якого були опубліковані твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут же було вміщено два напівбелетристичних нариси Гребінки — передмова “Так собі до земляків” і післямова “До зобачення”.
Найпомітнішим твором молодого Гребінки, над яким він почав працювати ще в Ніжині, є переклад українською мовою “Полтави” Пушкіна (Петербург, 1836). Свій переклад Гребінка назвав “вільним”; це виявилося, зокрема, у багатьох відхиленнях від оригіналу, введенні нових сцен, деяких подробиць, у трактуванні окремих образів тощо.
Гребінці належить також кілька українських ліричних поезій, що виникли на грунті народної творчості (“Човен” (1833), “Українська мелодія”, “Заквітчалася дівчина…”, “Маруся” та ін.).
Найвизначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою посідають байки. Славу йому як байкареві принесли “Малороссийские приказки”, що з’явились окремими виданнями у Петербурзі в 1834 і 1836 рр.
Байки Гребінки органічно пов’язані з народними приказками і прислів’ями, не випадково він називає свої твори “приказками”, побудованими за принципом розгортання й конкретизації фольклорних прислів’їв (в основі байки “Верша та Болото” — мотив народного прислів’я “Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті”; повчання байки “Школяр Денис” взято з прислів’я “Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать” тощо).
В окремих з байок поет творчо використав традиційні мотиви, опрацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками. Приміром, в основу “Могилиних родин” покладено чотирирядкову притчу “Гора-породілля” Федра.
Мотиви творів І. Крилова своєрідно, на іншому життєвому матеріалі, іншими художніми засобами оброблені в таких байках Гребінки, як “Рибалка” (“Селяни і Ріка”), “Ведмежий суд” (“Селянин і Вівця”), “Грішник” (“Троєженець”) та ін.
Крім традиційних персонажів, що уособлюють людські якості, у байці, як правило, є ще одна дійова особа — оповідач — тлумач смислу байки, її морального висновку (“Ведмежий суд”, “Рибалка”, “Будяк да Коноплиночка” та ін.). Багато байок Гребінки побудовано у формі монологів (“Пшениця”, “Маківка”, “Школяр Денис”). Окремі байки українського поета — це суцільні діалоги, що нагадують невеличкі п’єси (приміром, “Ячмінь”), проте й у них присутність автора-оповідача, точніше, його ставлення до зображуваного виявляється досить виразно.
Поетичний доробок Гребінки російською мовою значно ширший за обсягом і тематикою, ніж українською. Його російські вірші переважно романтичні (“Печаль”, “Скала”); широкою популярністю користувалися свого часу романс Гребінки “Черные очи” (“Очи черные, очи страстные..”), вірш “Почтальон”, “Песня” (“Молода еще девица я была…”) та ін.
Переспівами українських народних пісень були поезії “Казак на чужбине (Украинская мелодия)”, “Кукушка (Украинская мелодия)”, “Украинская мелодия” (“Не калина ль в темном лесе…”) та ін.
Історичному минулому України присвячені вірші “Курган”, “Нежин-озеро”, “Украинский бард” і поема “Богдан” (1843), написані на основі народних переказів.
Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка “Рассказы пирятинца” (1837) та інші ранні твори, написані переважно в романтичному дусі за фольклорними мотивами — українськими народними легендами, казками, переказами.
З українською тематикою пов’язані також повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) (в основу повісті покладені історичні події, що відбувалися одразу після возз’єднання України з Росією) та роман “Чайковский” (1843), що є одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка.
Якщо твори Гребінки 30-х — початку 40-х рр. мали загалом романтичний характер, то ряд інших повістей й оповідань. цього і пізнішого часу відзначається реалістичною спрямованістю.
1840р. — повість “Кулик”, написана в дусі естетики натуральної школи.
1841р. — “Записки студента”, написані у формі щоденника і присвячені темі “маленької людини” (ця ж тема порушується у романі “Доктор”).
1847р. — надрукована одна з останніх повістей Гребінки — “Приключения синей ассигнации”.
В цей період з’явилися також повісти “Лука Прохорович”, “Верное лекарство”, “Сила Кондратьев” (надрукована в “Современнике”), кілька фізіологічних нарисів: “Петербургская сторона”, “Провинциал в столице”, “Хвастун” та ін.
Борис Грінченко
Борис Дмитрович Грінченко — видатний український письменник і вчений, критик, мовознавець, освітній і громадський діяч кінця XIX – початку XX століття. Його шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. ,
Б. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.
Б. Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (тепер Сумської області) у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Сім’я володіла 19 десятинами землі, переважно лісу, та водяним млином. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки із селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Але хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично-лагідну рідну мову. Грамоті він навчився в сім’ї і досить рано — перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці і під впливом прочитаного почав писати вірші.
У 1874 р. вступив до Харківської реальної школи. Саме тоді, під впливом «Кобзаря», він починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки та ін. фольклорні матеріали. «Першими вчителями літературними» Б. Грінченко називає В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Саме вони сприяли формуванню вольового характеру письменника.
29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за «чтєніє і распространєніє» забороненої книжки С. Подолинського «Парова машина». Як наслідок — йому було заборонено навчатись у вищих учбових закладах.
Після року заслання на батьківському хуторі Б. Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах, зароблених репетиторством, він намагався якось існувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату у Харківському університеті на народного вчителя. У 1881 р. він успішно склав екзамен. А злигодні, усілякі труднощі переніс мужньо, заглушаючи їх самоосвітою, книгами та поезією. Не кожний був здатний на таке. Народницькі ідеї полонили душу юного поета і педагога, і він із запалом кинувся у вир громадських справ, продовжуючи вперто вдосконалювати свої знання з історії рідного краю, мови, культури. Одержавши право працювати в школі, Б. Грінченко прагнув свої знання використати на освітній ниві за зразками народної педагогіки та світової науки про виховання. Але дійсність внесла свої корективи.
Молодого вчителя посилають на роботу у відстале село. Ця школа у Введенському запам’яталась назавжди, але не розчарувала його щодо значення учителя в суспільстві.
У 1883 році після літніх курсів вчителів він одержав посаду у селі Олексіївці Зміївського повіту. У Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. На початку 1884 р. він одружується з Марією Миколаївною, яка стала йому вірним другом і соратником в усіх справах. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й відверту дівчину.
У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексїївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області), куди їх було запрошено вчителювати.
Спочатку селяни з підозрою і недовір’ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були в їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють «по-мужицькому». Але повільно учні та їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів.
Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці, має всеукраїнське значення. Можна із впевненістю сказати, що саме тут Б. Грінченко сформувався як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе — надбання шестирічного перебування в Олексіївці.
На передодні складних політичних подій Грінченки змушені були попрощатися із селом Олексіївка. Доньці Насті прийшла пора продовжити навчання. У той час у Луганську не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка. Особливо ж — В. Самійленко, М. Коцюбинський, І. Шпраг і Ф. Уманець. Перші два входили у «Братство тарасівців». І сім’я переїздить до Чернігова.
У Чернігові у 1894 році Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії. Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено.
Після звільнення Грінченка із Земської управи родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок на Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.
Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.
Чималу увагу приділяє Б. Д. Грінченко видавничій справі: 50 книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу — 200 тисяч примірників. І це за умов жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки. Одне з найкращих видань чернігівського «серіалу» — це «Кобза» П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці з українського фольклору.
Після звільнення з Чернігівського земства Б. Грінченко знову опинився у становищі цілковитої службової невизначеності. Але нова робота знайшла його сама. У 1902 році йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім’я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.
Хоч частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи, вони досягли успіху. «Словарь української мови» вийшов у світ 1907-1909 рр. у 4 томах. Він містить 68 тисяч українських слів з народної та писемної мови, починаючи від Котляревського і до початку XX століття. Словник був відзначений Російською Імператорською Академією Наук — удостоєний другої премії М. І. Костомарова.
Під час перебування у Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю. У 1905-1907 роках його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства «Просвіта».
На початку 1906 року у дочки Грінченків Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв’язка: Настя Грінченко померла 1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком.
6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Дуже багато людей висловлювали свій сум з приводу втрати письменника, широко відгукнулася українська та російська преса. Статті, присвячені Б. Грінченкові, з’явилися в багатьох зарубіжних виданнях — в Італії, Франції, СІЛА, Австралії, Бразилії.
Вдячні нащадки глибоко шанують невтомного трудівника. У селі Олексіївці відкрито перший у світі пам’ятник Борисові Дмитровичу Грінченкові. Зараз розпочато роботу над створенням меморіального комплексу.
Петр Гулак-Артемовський
Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м. Городище на Черкащині в сім’ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803), але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах на Волині. У 1817р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”, згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету.
Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало “Налой” (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, Р. Гонорським, Є. Філомафітським та ін., виступає на сторінках “Украинского вестника” з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах.
У 1818 — 1819pp. Гулак-Артемовський друкує в “Украинском вестнике” переклади прозових творів, критичних статей польських письменників.
1819р. — російський переклад з польської мови “каледонской повести” (шотландської) “Бен-Грианан” (“Украинский вестник”); нарис “Синонимы, задумчивость и размышление (подражание польской прозе)”.
1817р. — “Справжня Добрість (Писулька до Грицька Прокази)”, оригінальний вірш українською мовою.
1818р. — “казка” “Пан та Собака” (“Украинский вестник”), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького “Pan і Pies” та окремих епізодів іншого його твору — сатири “Pan niewart slugi”. Ця “казка” Гулака-Артемовського відіграла помітну роль в розвитку жанру байки на Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову.
1819р. — письменник опублікував в “Украинском вестнике” ще дві байки — “казку” “Солопій та Хівря, або Горох при дорозі” і “побрехеньку” “Тюхтій та Чванько”.
1820р. — цикл байок-“приказок”: “Дурень і Розумний”, “Цікавий і Мовчун”, “Лікар і Здоров’я” (“першоджерело” — приповідки І. Красіцького).
У 1827р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — “Батько та Син”, “Рибка”, “Дві пташки в клітці”. Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також пов’язаний з творчістю Красіцького.
Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-“казки” через байку-“приказку” (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л. Глібов.
Виступи письменника в “Украинском журнале” свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів “Чаяние души христианской” та перекладу уривка з поеми “Суд Любуши” — “Царский стол (Древнєє чешское предание)”, Гулак-Артемовський опублікував там перекладні статті “О поэзии и красноречии”, “О поэзии и красноречии на Востоке” (продовження першої) і “О поэзии и красноречии в древних и в особенности у греков и римлян”.
Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним в університеті лекцій з естетики, які він готував один час за книгою О. Галича “Опыт науки изящного”, де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо.
1827р. — виступ на сторінках “Вестника Европы” із “малоросійськими баладами” “Твардовський” і “Рибалка”, якими представлено романтичну баладу різних тональностей.
“Твардовський” — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича “Пані Твардовська”, основу якої становить досить популярна у слов’янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада “Твардовський” користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у “Вестнике Европы” вона відразу була передрукована в журналах “Славянин”, “Dziennik Warszawski”, у “Малороссийских песнях” Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою (“Пані Твардоўская” — 40-ві pp. XIX ст.), причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою українського поета.
“Рибалка” — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер.
1827р. в “Вестнике Европы” Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од “До Пархома” (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р., надрукувавши в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х pp. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це, передусім, два віршових послання “До Пархома”).
З кінця 20-х pp. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв’язку з пам’ятними подіями в його службовому і родинному житті.
В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — “Не виглядай, матусенько, в віконечко”, “До Любки” (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), “Текла річка невеличка”.
Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов’янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов’янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним “Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы” (1839).
Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв’язки з російськими, українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про виданая творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема “Московського товариства аматорів російської словесності”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві.
Євген Гуцало
Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.
У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.
Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).
Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.
У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.
У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.
Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері. Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.
На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973). Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.
Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.
Це — перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш — характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша — це спосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом бездуховності, міському світі.
Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік. За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів’їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу…».
Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров’я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування — як різновид народознавчих студій.
Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986). У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).
Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії.
Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).
У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.
Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.
А. Кравченко
Анатолій Дімаров
Письменник Анатолій Дімаров народився 5 травня 1922 на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім’ї учителя Андроніка Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки заради безпеки дітей розлучилися: мати вказала що чоловік помер, змінила документи і дала дітям своє дівоче прізвище. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.
У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Юнак, після закінчення середньої школи, був мобілізований до армії. Воював на Південно-Західному фронті, побував в окупації, був командиром партизанського загону, його поранено й сконтужено. Нагороджений, як учасник війни, орденами й медалями.
У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».
Протягом 1950–1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди». Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.
В 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім’я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.
Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).
У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932–1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974–1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.
Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».
В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.
Працював у газеті «Радянська Волинь».
Хобі Анатолія Дімарова — колекціонування каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.
Олександр Довженко
Довженко Олександр Петрович народився у багатодітній селянській сім’ї на хуторі В’юнище Сосницького повіту Чернігівської губернії.
У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.
У різних джерелах називають різні дати народження О.Довженка: 10, 11 або 12 вересня. Згідно з актовим записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця, він народився 29 серпня 1894 року за «старим стилем» — тобто 10 вересня за новим.
Батько й мати були неписьменні. Батько, Петро Семенович Довженко, належав до козацького стану.
Сім’я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14, тому батько «наймався в підводчики та смолярував». Діти в сім’ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».
Вирішальним для характеру творчості майбутнього режисера почуттям стала любов до природи, яка визріла ще в дитинстві: мальовнича Десна, «казкова сіножать» на ній назавжди залишилися для Довженка найкрасивішим місцем на всій землі.
Вчився Довженко в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко — він був відмінником, хоча потім вважав, що це «вчителі самі щось зовсім не розуміють і тому їм здається, що я відмінник…». Загалом, Довженко зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя (тоді йому здавалось) йшло у двох вимірах — реальному і уявному. Пристрасті до чогось одного він не мав, натомість хотів вирізнятися, йому здавалося, що він може все, але «загалом мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання».
Юні роки
1911 — вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що мав право скласти туди іспити, та й стипендія там була 120 карбованців на рік. Тут він був наймолодшим серед студентів і тут, як пише сам Довженко, «перестав вірити в Бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів». В інституті вперше знайомиться з українськими книжками, які читали він і товариші потай від педагогів. Сам Довженко пізніше говорив: «Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів—обрусителів краю».
1914 — закінчив інститут та по закінченні його було спрямовано вчителювати до Житомирської вищої початкової школи, де, за браком вчителів, він викладає природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію, малювання. Першу світову він сприйняв «як обиватель», спершу радів та закидав квітами поранених, що «завалили» Житомир, лише через кілька років почав дивитися на них «вже з тугою і соромом».
У той же час Довженко на деякий час стає активістом українського самостійницького руху. Повалення самодержавства він зустрів з радістю «собаки, що зірвався з цепу», з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян». Але потім, переглянувши свої юнацькі гарячі пориви, Довженко назве їх засліпленням людей, «що вийшли з погреба» — адже на той час він не мав «нормальної, здорової політичної освіти, найменшої уяви про боротьбу класів та партій», про марксизм.
Згодом він напише: «Український сепаратистський буржуазний рух здавався мені тоді найреволюційнішим рухом, найлівішим, отже, найкращим: що правіше — то гірше, що лівіше — то краще. Про комунізм я нічого не знав, і якби мене спитали тоді, хто такий Маркс, я відповів би, що це, мабуть, видавець різних книжок. […] Таким чином, я ввійшов у революцію не тими дверима».
1917 — на фронт його не беруть як «білобілетника», він переїздить на працю до Києва, де теж учителює та вчиться в Київському комерційному інституті (нині Київський національний економічний університет) на економічному факультеті. Довженко вступив туди лише тому, що його атестат не давав можливості вступати до інших вищих навчальних закладів, і це був засіб здобути хоча б якусь вищу освіту. Вчився погано, бракувало часу та старанності. Того таки року, коли за гетьмана Павла Скоропадського в Києві відкривається Українська академія мистецтв, стає її слухачем. У 1918 році, будучи вже головою громади комерційного інституту, Довженко організував загальностудентський мітинг протесту проти призову до лав гетьманської армії. Учасників демонстрації було розігнано, близько двадцяти вбито, багатьох поранено.
Академію Довженко так і не закінчує, а інститут, за його словами, відвідує до 1920 чи 1921 року.
1918—1919 — воює проти більшовиків у лавах армії УНР. Як свідчив Довженків земляк інженер Петро Шох (що пізніше емігрував), Довженко разом із ним був 1918 року вояком 3-го Сердюцького полку Української Армії. Це ж підтверджує й сестра першої дружини Олександра Довженка, згадуючи, “як заходив до них Довженко в сивій шапці зі шликом наприкінці 1917-го й на початку 1918 років, належачи до куреня Чорних гайдамаків, що брали участь у штурмі київського «Арсеналу». Ці події згодом, через 11 років, Довженко зобразить у своєму фільмі «Арсенал», але вже по другий бік барикад. За свідченнями того таки Шоха, Довженко пережив у Києві в підпіллі німецькі, російсько-радянські, російсько-монархічні та польську окупації, не один раз буваючи під розстрілами.
Серпень 1919 р. — з двома товаришами втікає до Житомира. Коли місто зайняли червоні, був заарештований Волинською ЧК, відправлений до концтабору як «ворог робітничо-селянського уряду», де протягом 3 місяців відбував покарання. Своїм порятунком зобов’язаний письменнику Василеві Еллану-Блакитному[4]. Існує версія, що тоді ж його завербували чекісти. Відомо, що в цей час він влаштувався викладачем історії та географії у школу червоних старшин при штабі 44-ї стрілецької дивізії в Житомирі.
За порадою Еллана-Блакитного, на початку 1920 р. вступив до партії боротьбистів. Внаслідок вмілих маніпуляцій Володимира Леніна ця партія швидко самоліквідувалася, а її члени влилися до лав КП(б)У. Сам Довженко так пише про це в автобіографії: «На початку 1920 року я вступив до партії боротьбистів. Цей вступ, невірний і непотрібний… Я дуже хотів вступити до Комуністичної партії більшовиків України, але вважав себе недостойним переступити її поріг, тому я пішов у боротьбисти, немов у підготовчий клас гімназії… Через кілька тижнів партія боротьбистів влилася в КП(б)У, і таким чином я став членом КП(б)У».
Автобіографію, посмертно опубліковану в журналі «Дніпро» (грудень 1957 р.), О.Довженко написав 1939 року, тому біографи Довженка вважають, що багато чого у своїй біографії (зокрема і вступ до лав КП(б)У) він подав так, як було найбільш безпечно у ті часи.
1920 — Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою[2]. Але натомість він потрапляє до польського полону, де його показово розстрілюють холостими, обіцяючи наступного разу справжній розстріл. Та йому вдається втекти.
Довженкознавець Сергій Тримбач вважає: «Довженко, як і чимала кількість українських інтелектуалів 20-років, вірив, що можна поєднати силу і міць більшовицької ідеї і українську натуру. Він, як і чимало ровесників, обпікшись на поразці українців у роки громадянської війни, зробив ставку на силу й на те, що ця сила більшовика допоможе воскресити Україну та українську культуру як таку. Він помилився».
Ранні радянські роки
За сприяння боротьбистів Довженко займає різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Театру ім. Тараса Шевченка, завідувача відділу мистецтв у Києві.
У цей час друзі-боротьбисти знову врятували його від чергової «чистки» у лавах партії, організувавши терміновий виїзд до однопартійця Шумського, який очолював Повноважне представництво УРСР у Польщі. У квітні 1921 року Довженка викликають до Харкова, зараховують до Наркомату закордонних справ і направляють на дипломатичну роботу — у Польщі він очолив місію з репатріації й обміну полоненими (з часом обійняв посаду керуючого справами представництва). На початку лютого 1922 року його переводять на посаду секретаря консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині.
До того часу належать перші публікації Довженка-художника. Деякі з його карикатур були надруковані у журналі «Молот» (США). Розуміючи, що поєднувати службові обов’язки і малювання буде важко, Довженко звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися у Німеччині вивченням графіки.
Отримавши стипендію в 40 доларів від Наркомосвіти УРСР, яким тоді керували боротьбисти, він близько року навчався у приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, де засвоїв палітру живописного експресіонізму. Влітку 1923 року Довженка відкликали в Україну. Як пише сам Довженко, «…у партії я вже не був… Виключення з партії я переживав дуже тяжко»[2].
Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.
Сам Довженко подавав цю версію так, ніби він не встиг перереєструватися з партії боротьбистів до більшовицької партії, а тому автоматично вибув з однієї та не був у іншій. Але відомо, що втративши партквиток, Довженко не квапився його поновлювати, так і залишившись до кінця життя безпартійним.
Робота у Харкові
По поверненні в Україну, влітку 1923 року, Довженко оселяється у Харкові, тодішній офіційній столиці України. У ті часи Харків перебував у вирі культурного відродження і Довженко зразу опиняється у товаристві українських літературних романтиків та письменників-футуристів, працює як художник-ілюстратор у редакції газети «Вісті ВУЦВК» та карикатурист під псевдонімом «Сашко», а також стає відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча.
У цей час він тісно спілкується з впливовим на той час і орієнтованим на кіно літературним об’єднанням «Гарт», що було створене у січні 1923 року. Творчими та ідейними натхненниками «Гарту» були Василь Еллан-Блакитний та Майк Йогансен. До складу також входили К.Гордієнко, І.Дніпровський, І.Кириленко, О.Копиленко, В.Коряк, Г.Коцюба, І.Кулик, М.Майський, В.Поліщук, І.Сенченко, В.Сосюра, М.Тарновський, П.Тичина та М.Хвильовий.
Після розпаду «Гарту» Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась московським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників». „Це перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють на засіданні»“, — глузує Довженко. Натомість він проголошує незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. АХРР Довженко протиставляє Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), яка була своєрідним відповідником ВАПЛІТЕ у художньому мистецтві, за що й була згодом знищена органами НКВС.
Згодом через ВАПЛІТЕ Довженко зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив. Саме у цей час він розробляє власну концепцію кадру-скетчу та кадру-плакату, тому театр був відкинутий як такий, що не відповідає ні темпераменту художника, ні його розумінню режисури.
З часом Олександр Довженко пробивається до кіно. З 1925 року Довженко — стажист по агітфільму «Червона Армія» А. Строєва. Режисура починає цікавити його під час роботи у кіногрупі Арнольда Кордюма при постановці картини «За лісом» (про класову боротьбу на селі).
Також Довженко пише сценарій для дітей — «Вася-реформатор». Юрій Яновський, який у той час працював у ВУФКУ в Одесі, відкинув цей сценарій, але за клопотанням московської комісії його таки запускають у виробництво. Фавст Лопатинський, який здійснював постановку, непередбачувано відходить від зйомок і на пропозицію Павла Нечеси, у 1926 році Довженко від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. Переключаючись на кіно, Довженко планував присвятити себе, за його словами, винятково жанру комічних та комедійних фільмів.
Одеса. ВУФКУ
На зйомках «Васі-реформатора» Довженко, який не мав досвіду та не володів технікою, створює інцидент за інцидентом. Він змушений піти з майданчика, залишаючи оператора Йозефа Рону самого закінчувати фільм. На зйомках цього фільму та іншого під назвою «Ягідка кохання» він знайомиться з оператором Данилом Демуцьким, з яким згодом буде працювати ще над багатьма фільмами, створивши славетний тандем українського кіно.
До Одеси Довженко приїздить вже з готовим, фактично першим сценарієм «Цар», сатирою на Миколу ІІ. Це трагікомічний фарс про безглуздя війни, коли солдата, що ніколи не воював засуджують до страти, а потім посмертно нагороджують. Довженко запропонував цей сценарій Чарлі Чапліну, але відповіді не отримав.
Ставши режисером, Довженко планує зняти інші комедії: «Батьківщина», сюжет про палестинських євреїв, «Загублений Чаплін», про Чарлі Чапліна на безлюдному острові. Проте його сценарій про колишніх врангелівців «Згода» (спочатку названий «Повстання мертвих» і написаний у співавторстві з Борисом Шаранським) не пройде, а потім будуть відкинуті один за одним і решта цих сценаріїв. «Васю-реформатора» та «Ягідку кохання» сам Довженко не зарахує до свого творчого доробку. Першим своїм фільмом він назве «Сумку дипкур’єра».
Перші успіхи.
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив’язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.
Сам Довженко, уже через 10 років після заборони «Звенигори», писав про неї у автобіографії: „Звенигора в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт, це «прейскурант моїх творчих можливостей», я зробив її одним духом — за сто днів, не зробив, а проспівав, як птах. Мені хотілося розсунути рамки екрана… заговорити мовою великих узагальнень“.
Першим друкованим відгуком про роботу Довженка стала стаття редактора журналу «Кіно» Миколи Бажана: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти».
Ейзенштейн так описував свої враження після перегляду довженківської картини: «…в повітрі стояло: серед нас нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності. І разом з тим майстер наш. Свій. Спільний. Перед нами була людина, яка створила нове в галузі кіно».
Фільм демонструватиметься у Москві, два громадські перегляди у Парижі закінчаться овацією, він обійде екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, США, Греції.
Багато кінознавців вважали, що тільки у «Звенигорі» здійснилась творча фантазія автора, якій у силу обставин не судилося повторитися. А відродилась вона тільки у 1960-ті роки разом із розвитком поетичного кіно України.
Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. Цього не уникнув і Довженко. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Не зважаючи на те, що сам автор воював у лавах армії УНР, цього разу він — на іншому боці. Критики й досі сперечаються, чи прихований у цьому фільмі непрямий докір націоналістам, що втратили незалежну Україну, чи це є чисто більшовицький витвір, який доводить владі та критикам того часу відсутність націоналістичного нахилу у творчості.
Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 1920-х років.
Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.
Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.
Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: „Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти“.
Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем’єри у Берліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.
Загалом, «Звенигора», «Арсенал» та «Земля» розглядаються як окремий етап у творчості Довженка, тим більше, що головні герої цих фільмів були об’єднані за рахунок виконання ролі одним й тим же актором — Семеном Свашенком.
Період кінематографічного виживання. Москва
З червня по вересень 1930 року Олександр Довженко разом з Данилом Демуцьким та Юлією Солнцевою перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Англії та Франції. У Празі директори кінотеатрів визнали його фільми занадто революційними та занадто мистецькими. У Берліні Довженко думав про постсинхронізацію «Землі», але марно. У Парижі йому пропонують поставити фільм, а у Лондоні Довженко веде розмову вже про телебачення.
Повернувшись, він пропонує керівництву «Українфільму» сценарій про трагедію Умберто Нобіле та Руала Амундсена, але отримує відмову. Щоб мати можливість працювати далі Довженко погоджується «сплатити данину» і знімає фільм про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван» (перший звуковий фільм) — який має підтвердити незворотний шлях індустріалізації.
Сценарій він пише з гіркотою та нашвидкуруч — за 11 днів, але сам майже не знімає його, доручаючи робити це асистентці та дружині Юлії Солнцевій. Зацькований, зарахований до націоналістів-реакціонерів, без підтримки колишніх однодумців, усунутий з посади на кафедрі Державного кінематографічного інституту у Києві, Довженко повинен був закінчити свою працю до жовтневих свят 1932 року. Але фільм був приречений на провал. Перебільшене захоплення працею, піднесення машин, на фоні яких люди виглядали лише статистами, перетворюють цей фільм на суцільний блеф. Насправді Дніпрогес будували кустарними способами 10 тисяч робітників, які, уникаючи голоду в селі, влаштувалися землекопами. Перший звуковий фільм Довженка, знятий не дуже якісною технікою, загалом лишився недосконалим.
Довженко завжди жалкуватиме з приводу цього свого твору, розуміючи, що знімав його у часи агітпропівської плутанини. Та попри все, документальні кадри цього будівництва залишаються свідками епохи.
Після цієї жертви на «вівтар індустріалізації», колесо знищення «українського буржуазного націоналізму» тільки набирає обертів. Після фільму «Іван» батьків Довженка виганяють з колгоспу (за доносами його батька характеризують як активного церковника, націоналіста, «хлібороба-власника» — хіба таким місце в колгоспі?), а стеження за сином посилюється.
Відчуваючи подих у спину ідеологів майбутніх репресій, Довженко шукає порятунку. У 1934 році він опиняється у Москві. За його власними словами, він пише листа Сталіну з проханням «захистити його і допомогти творчо розвиватися». Але й відомо також, що існувала цидулка одного з впливових шефів агітпропу у ЦК, яка, за наказом Сталіна, викликала Довженка до Москви навесні 1933 року, бо генсек не міг дозволити Довженку працювати в Україні під час Голодомору. Історія спілкування Довженка з «вождем народів» — особлива сторінка в житті митця. Сталін зробив Довженка своєрідним «сповідником» і часто викликав посеред ночі, щоби прогулятися по Москві й «поговорити по душах».
На замовлення Сталіна Довженко знімає у 1935 році стрічку «Аероград» про нове місто, яке виростає серед тундри, про прекрасне та світле майбутнє чукчів. Для визначення місць натурних зйомок Довженко вирушає у експедицію на Далекий Схід, у сибірську тайгу. Із серпня по жовтень 1934 року у регіоні від Владивостока до Хабаровська тривали зйомки. Вперше зустрівшись з неукраїнським краєвидом, Довженко знаходить тут простір безмежної поетики і накреслює сценарій фільму, що ніколи не побачить світу: «Загублений і віднайдений рай». «Аероград» же стане синтезом уяви та мрії про нові міста Сибіру, які мали стати форпостами оборони Східного Сибіру від шпигунів та іноземного вторгнення на територію СРСР. З виходом фільму на екрани Довженко визнав себе співцем сучасності.
За «Аероградом» йде «Щорс», що був знятий на вимогу Сталіна (під час вручення ордена Леніна за «Аероград» тиран дає зрозуміти Довженку, що той «заборгував» «українського Чапаєва»). У цей час Довженко мріяв попрацювати над «Тарасом Бульбою», але зрозуміло, що наказ генсека він не міг зігнорувати. Сценарій, побудований за маршрутами боїв Миколи Щорса, Олександр Довженко пише 11 місяців, має багато листів від учасників боїв та соратників Щорса, відвідує архіви та історичні музеї.
Сценарій весь час перероблявся, Довженко жертвував історичною правдою раз по разу, розуміючи, що її у цьому фільмі бути не може. Велика данина більшовицькій революції — замовчування смерті Щорса. І хоча зйомки Довженко почав у 1937 році (до отримання офіційного визнання сценарію), закінчив його лише у 1939 тому, що саме у ті часи тривали винищення «троцькістів», які раніше вважалися героями громадянської війни (зокрема, Якір, Тухачевський). Проби фільму систематично направляли Сталіну у Москву, і у залежності від волі вождя деякі епізоди Довженко змушений був переробляти по 5-6 разів.
При зйомках «Щорса» Довженко-режисер вдається до цікавого ходу — ставить більшовицький фільм на суто українському тлі (зйомки проходили у Чернігові та навколишніх селах). Фільм, сповнений народними піснями та танцями, місцевими звичаями, думами, набуває національного забарвлення. Російська та українська мови там органічно поєднані. Водночас це був гімн більшовицькій міфології та героїзму, заключний акт більшовицької саги, розпочатої Довженком у «Арсеналі». Фільм виходить на екрани 1 травня 1939 року одночасно у Москві та Києві і за перший тиждень його дивиться близько 31-го мільйона глядачів.
Після приєднання Галичини внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа у 1939 році Олександра Довженка викликають до Києва, щоб організувати експедицію кінематографістів до Західної України та Західної Білорусі. Впродовж двох місяців Довженко мандрує західними землями. В результаті з’являється історична хроніка «Визволення», що супроводжується різким політичним коментарем. У хроніці Олександр Довженко показує щойно визволений від польського ярма народ, але народ багатий та цивілізований, в якому живе дух свободи, що його важко приховати від камери. «Визволення» демонструють 11 вересня 1940 року, після чого фільм швидко зникає з екранів.
У роки війни
Успіхи «Щорса» давали Олександру Довженку підстави вважати себе реабілітованим: він став депутатом, керівником Київської кіностудії та членом президії комісії з присудження Сталінської премії.
У цей час майстер продовжує працювати над своєю давньою мрією, що була відкладена майже на 10 років — сценарієм «Тараса Бульби». Наприкінці травня 1940 року, після довгих консультацій з видатним фахівцем з історії козаччини Дмитром Яворницьким, Довженко закінчує його. Але якраз у той час, коли Олександр Довженко готувався до від’їзду до Інкерманської фортеці на натурні зйомки, почалася війна, яка остаточно поклала край заповітному бажанню (у повоєнні роки він також не зможе здійснити цей проект: цього разу на заваді стане жданівська культурна політика та слабке здоров’я майстра).
З початком війни Довженко був евакуйований до Ашхабада. Призначений полковником інтендантської служби, він не витримує бездіяльності і просить, щоб його відправили на фронт, де він стає кореспондентом газети «Красная звезда» і свідком звільнення від окупації, після чого друкує в «Известиях» 31 березня 1942 року статтю «Україна в огні». Однойменна назва належить і сценарію фільму, що його пише Довженко у 1941—1943 роках. Деякі уривки цього сценарію з’явилися у пресі у вересні 1943 року, викликавши обурення агітпропівського керівництва. Як наслідок, Довженка звинувачують у відкрито проголошених сумнівах щодо колективної вини за покинуте ворогу безпорадне населення та боєздатність Червоної армії. Довженку пропонують переписати сценарій, зрусифікувавши героя-українця Кравчину. 30 січня 1944 року його викликають до Сталіна, від якого він дізнається про заборону свого фільму під приводом «антиленінізму, пораженства, ревізіонування національної політики й заохочення українського замість радянського патріотизму». Сталін, ображений на критику саме у той час, коли радянська армія виганяє ворога, не зміг простити Довженку завданої образи. У той же день Довженко знищує три «найкрамольніші» зошити свого щоденника, який він вів з 1939 року.
Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»
Режисера звільняють із посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслюють зі складу всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Натомість Довженка переводять до Центральної студії кінохроніки, де він використовує свій талант монтажера та коментатора, бравши участь у створенні документальних стрічок «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережжі» (1945).
Повоєнний період
Повоєнні роки характеризувались особливим занепадом кінематографії, особливо української. 14 квітня 1945 року Довженко заявляє: «В нашій культурі засуджені до смертної кари». У 1946 році знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна».
Останні роки життя Довженко буде перебувати ніби у «вавилонському полоні» — він зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін» за власною п’єсою «Життя в цвіту», та й той на замовлення Сталіна. Поновлений на посаді на кіностудії «Мосфільм» із серпня 1945-го, Довженко відтворює біографію вченого, до якої включає зашифровані моменти власної біографії. «Мічурін», знятий у 1949-му, звучить як відновлений гімн природі, як спільне бачення вченого і режисера на перетворення землі на величезний сад. Це останній твір, закінчений за життя автора. Проекти «Золоті ворота» та «Тарас Бульба» так і не будуть втілені.
Багаторічна туга за рідною землею позначилась на моральному стані Довженка, він рветься до України, але марно, туди він має право їздити у відрядження, а ось жити має у Москві.
У 1954-му на II з’їзді радянських письменників Довженко скаржиться на знецінення фаху сценариста, у 1955 під час робочої зустрічі говорить про наслідки малокартиння останніх десяти років, від яких потерпає кінопромисловість. У цей час Довженко перший намагається в законний спосіб протистояти свавіллю в царині культури. Він відкрито висловлює стривоженість тиском, який чиниться на інтелектуальну та художню творчість, на молодих початківців у кіно, жалкує, що соцреалізм став усеохопним. Ця стривоженість почута та підхоплена молодими режисерами, внаслідок чого починається нова хвиля молодого кіно, що прагне порвати з традиційним кіно та штампами соцреалізму («Тривожна молодість» О.Алова і В.Наумова, «Над Черемошем» Г.Крикуна, «Андрієш» Я.Базеляна та С.Параджанова).
За цей час Довженко стикається з проблемою зйомок задуманого фільму «Прощавай, Америко!», виробництво якого припинили без пояснень. У 1951-му заблоковано зйомки «Відкриття Антарктиди», одіссеї російських моряків у південних морях. Довженко думає ставити іншу картину, до якої готувався п’ять років — «Поема про море» (останнім фільмом задуманої трилогії «Нащадки запорожців», «Повість полум’яних літ», «Поема про море»). Після відкидання «Відкриття Антарктиди» Довженко їде до України, щоб вникнути в хід будівництва Каховської ГЕС. Щоліта до 1956 року він приїздив на будову, жив серед робітників. Під час обдумування сценарію Довженко починає розуміти, що він має зафіксувати цінний природний та історичний ландшафт, адже після спорудження греблі будуть залиті історичні місця Запорізької Січі й, зокрема, Великий Луг. «Наше нове море — наше нове горе. Так народ говоре про море», — записує Довженко у щоденнику,— «[…] майже всі проти мене», кошторис фільму свідомо занижений чиновниками з міністерства. Довженко хотів знімати фільм не тільки в Україні, але й з Київською кіностудією, але «добро» він не отримав. Та й фільм не зняв. Після смерті режисера його зніме Юлія Солнцева, дружина і соратник.
У 1954 році Довженко робить начерки сценарію «У глибинах космосу», фільму-фантазії про трьох радянських інженерів, що 8 років блукають зоряним всесвітом. Але сценарій буде холодно сприйнятий художньою радою.
У 1954—1955 режисер закінчує роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадує своє дитинство. Її надрукують у журналі «Дніпро», але сценарію з неї Довженко не створить. У квітні 1956-го разом з іншими режисерами Довженко пише листа до міністра культури СРСР про нагальну необхідність технічного переоснащення кіностудій. Але вже її не дочекається. Він ще встигне повернутися до Каховки, щоб бути присутнім при затопленні земель і почати перші проби. А 25 листопада того ж року помирає на дачі під Москвою.
«Поему про море» (1956), «Повість полум’яних літ» (1961) і «Зачаровану Десну» (1964) (почали знімати у серпні 1963 студією “Мосфільм” на Чернігівщині) поставить вже Юлія Солнцева. Крім того, вона зніме «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів режисера. Фільми вважаються загалом суперечливими, тільки «Поема про море» виражатиме думку метра й розкриє головні теми: перетворення людини революцією та перетворення природи людиною. «Повість полум’яних літ» потерпатиме від різниці в часі між задумом сценарію у 40-і роки та його реалізацією. «Зачарована Десна» взагалі вважається пародією на задум Довженка.
Похований Довженко на Ново-Дівичому цвинтарі у Москві. Ховали за державний кошт, оскільки грошей на його рахунку в ощадбанку було тільки 32 рублі. Траурна церемонія відбулася у Будинку літераторів. Співав друг небіжчика Іван Козловський, грав на скрипці Леонід Коган. З України приїхала делегація, проте не було колишніх друзів, наприклад Бажана. Привезли сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».
Сам Довженко весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі».
У 2006 році громадські кола України нарешті підняли питання перед владою про перенесення праху О. П. Довженка та його дружини в Україну, про можливість повернення архівів режисера (зокрема щоденники митця за волею його дружини закриті в архівах ще до 2009 року) та увічнення його пам’яті у державах, де він проживав. Питання наразі не вирішено і як висловився Ярослав Проць, член Спілки журналістів України, «хресна дорога Довженка до своєї Землі ще не закінчилась».
Немає коментарів:
Дописати коментар