«Його дума, його пісня не вмре, не загине…»
Творчості Т. Г. шевченка присвячується
Ведуча.
Дорогі друзі» Наш сьогоднішній урок – данина пам’яті й шани людині, генієм якої наше рідне українське слово було вознесено на олімп недосяжної високості й слави.
Увібравши в себе душу народу, його духовну велич і красу. Продовжуючи славу, розпочату І. П. Котляревським, великий Кобзар підніс цю красу на найбільшу височінь. І саме завдяки Шевченкові вічні скарби української душі – її дума, її пісня - повноводою рікою влилися в загальнолюдський потік світової культури. Тарас Шевченко понад усе а світі великою синівською любов’ю любив нашу багатостраждальну Україну. Сам любив і нам заповідав!
Свою Україну любіть
Любіть її во время люте,
В останню, тяжкую минуту
За неї Господа моліть…
Ведучий.
Наш сьогоднішній вечір – вечір-відкриття. Кожен з вас, має шанс на відкриття. Хтось, можливо, відкриє для себе досі незнайомі сторінки біографії нашого Кобзаря, а дехто – нові події. Але, я сподіваюсь, що готуючись до сьогоднішнього вечора, у вас виникли пізнавальні інтереси, ви більше зацікавитесь геніальною постаттю Т. Шевченка, що у вас виникне бажання якомога більше дізнатися про Кобзаря, і, на основі його творів, виховуватиметься любов до Батьківщини, рідної мови, поезії. Саме це і є метою нашого вечора. Ким же був, є і буде для нас, українців, Т. Шевченко? Послухаємо наших літературознавців.
1-а учениця.
Він був сином мужика, а став володарем у царстві духа. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури.
2-а учениця.
Він був самоуком і показав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для Росії зробив більше, ніж десять переможених армій.
3-я учениця.
Доля його переслідувала в житті скільки могла та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, ані його любові до людей на ненависть і погорду.
4-а учениця.
Доля не шкодувала його страждань, але не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
5-а учениця.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонах людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Ведуча.
Отаким був, є і буде для нас, українців, тарас Шевченко. І сьогодні ми прийшли до нього, щоб ще раз заглибитися в палке, пристрасне слово поета, ще раз перегорнути сторінки книги його життя…
Сьогодні ми будемо вишивати долю Тараса Григоровича на імпровізованому рушникові червоними і чорними кольорами – символами радості, щастя і смутку людського. Цей рушник поки що білий, бо не з’явився ще на світ Божий той, кому судилося стати пророком України.
Учень.
9 березня 1814 року
В похилій хаті край села
Над ставом чистим і прозорим
Життя Тарасику дала
Кріпачка – мати, вбита горем.
Нещасна мати сповила
Його малого й зажурилась,
І цілу ніченьку вона
За сина – кріпака молилась.
Ведучий.
Поява кожної людини на землі – завжди радість, де б вона не з’явилась. ЧИи величному палаці, чи в бідній похилій хатинці.
Ведуча.
1814 рік темної ночі, перед світанком, у селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті кріпака Григорія Шевченка блиснув єдиний на все село вогник, народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець Т. Шевченко. Хрещеним батьком був Григорій Іванович Дяденко, житель моринський. Грецьке ім’я «Тарактикос» перекладалося як «здатний на непокору, бунтар»…
Ведучий.
Пройшло кілька років. Тарас підростав. Був меткий, непосидючий, хлопчик цікавий і допитливий, босоногий, часто замурзаний, обірваний, пустотливий, але розважливий, розумний і добрий.
(Виходить мати і Тарас)
Учениця.
Стражденна жінко! Те єдине з прав,
Яке лиш матір має на планеті,
Дає мені одвагу поміж злетів,
Урочих дум, де пломінь рокотав,
Ці найтихіші мовити слова.
… Із Моринців на Зорянистий шлях
Ваш син іде, скріпивши гнівом серце.
І ви, і я – ми знаємо ту путь.
О ні, не так… дорогу свого сина
Ви ще не знали, путь оту єдину,
Що завжди пролягає в солонцях,
Коли ідеш на верховини духу.
Гнів можновладних, підступи і скрута
не похитнули синову могуть,
Бо Вашу пісню-думу, світлу вроду
Він дав – як слово рідному народу!
…І Ваша, мамо, вранішня зоря
Сіяє в слові Кобзаря.
Мати.
Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою:
Ми вбогі змучені раби,
Не маєм радісної днини.
Нам вік доводиться робить,
Не розгинать своєї спини.
Промовив слово – і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди – з краю в край
Лютує панство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, зльозами злитій.
О любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить Вам мене,
Мої ви квіти нещасливі,
Коли безжальна смерть зітне
Мене на довгій панській ниві?
(Тарас дивиться на хату)
Тарас.
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло…там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
(Дивиться на матір, обіймає її)
Там матір добрую мою
Ще молодою – у могилу
Нужда та праця положила…
Ведуча.
20 серпня 1823 року неня його…ще молодою померла на 32-му році свого віку. На руках удівця Григорія Шевченка залишилося п’ятеро сиріт: Микита – на 12-му, тарас – на 10-му, Ярина – на 8-му, Марія –на 4-му, Йосип – на 2-му році. Батько одружився вдруге. Взяв з Моринець Оксану Терещенчиху з трьома дітьми. В родину свого другого чоловіка не принесла вона кохання тихого, життя спокійного. Не заступила вона сиротам Шевченка рідної матері. Років через 20 після цього Тарас напише: « хто хоч здалеку бачив мачуху і зведенят, той, звичайно, бачив пекло… не було години, щоб меж зведенятами не було сварки, бійки, сліз!»
Ведучий.
Тепер у життя малого Тарасика вплітаються чорні кольори печалі, журби за мамою, тяжка напівсирітська доля.
Тарас.
І золотоі й дорогої
Якби ви знали, мені не жаль
Моєї долі молодої.
А іноді така печаль
Обступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі,
Мов одірвалося од гілля,
Одне-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що то я,
Що це ж та молодість моя…
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки, що так
Даремно, марно пролетять
Його найкращії літа.
І він не знатиме, де дітись
На цім широкім вольнім світі.
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
І щоб де-небудь прихилитись,
То оддадуть у москалі.
Ведуча.
Як же жилося Тарасу з мачухою? Послухаємо наших літературознавців.
1-й літературознавець.
Мене дуже вразив такий випадок. Мачуха мучила Тараса по-всякому. А тут іще один випадок стався. На постій у хату до григорія Шевченка поставили солдата. В один із днів він закричав, що зникли його гроші.
«Украв Тарас» - гучно оголосила недобра Терещенчиха. Тарас божився і клявся – не винний! Але жодні запевнення не допомагали. Втік. Заховався, знайшли… Ярина розповіла, що Тарасу зв’язали руки й нги – катували різками. Дізнання тривало три дні, доки знесилений хлопчина не «зізнався». Зажадали, щоб гроші повернув, а де йому їх взяти? Знову били. Потім кинули в темну комору. Свої монети солдат одержав: заради цього продали святкову материну спідницю, яку вона заповідала Катерині. А справжній злодій виявився пізніше. Це був син мачухи Степанко, який украв гроші й заховався у дуплі старої верби. Отакий був «гостинець» сироті Тарасу.
2-й літературознавець.
А мені запам’яталося таке: в 11-й рік свого народження Тарас почув від мачухи: «Не жилець твій батько на цьому світі – помре скоро». Заплакав хлопець і вибіг із хати. Як жити сироті? А батько, відчуваючи наближення кінця, давав розпорядження щодо майбутнього свого нехитрого скарбу. Тоді й почули люди від нього: «Синові Тарасові з мого хазяйства нічого не трреба – він буде незвичайною людиною, з нього вийде або щось дуже гарне, або великий ледар, для нього моя спадщина або нічого не буде варта, або нічим йому не допоможе…»
21 березня 1825 року батько Тараса – Григорій Іванович Шевченко помер. Але його пророчі слова щодо майбутнього сина справдилися. Доля судилася Тарасові справді незвичайна.
Ведуча.
Так, доля судинася Тарасові незвичайна, але спочатку було сирітство. А символом його є чорна стрічка на рушнику життя нашого поета, яку ми прикріплюємо до нього.
Діти, життя Тараса дійсно було нелегким. Але золотим сонячним промінчиком в безпросвітній темряві була вірна, щира дружба Тарасика і його сусідки Оксани Коваленко.
Учень.
Він посміхається весні,
Шукає радісна Оксана.
Його в степу між бур’янів.
Шукає, кличе, наче мати.
Не заблукався б він, бува,
А перед ним папір пом’ятий,
Де перші вишились слова.
В стрімкі рядки до слова – слово,
Що стануть полум’ям колись,
А степом сивим, полиновим,
Хазяйські вівці розбрелись.
(Тарас сидить за столом, щрсь малює. Раптом до нього тихо підкралась дівчинка, закрила долонями очі).
Оксана.
Ку-ку! Хто я?
Тарас.
Оксана? Оксана! Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками.
Оксана.
Із срібними?
Тарас.
І золотими дзвіночками в закаблуках.
Оксана.
Золотими? Щоб ні в кого таких не було!
Тарас.
А в тебе будуть! І по дзвіночках зразу вгадаю, що ти йдеш!.
Оксана.
Я без тебе нікуди!
Тарас.
І я тебе нікому не віддам…
(Беруться за руки)
Тарас.
Ми в купочці колись росли
Маленькими собі любились.
Оксана.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали…
Тарас.
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи…
(Виходять).
Ведучий.
Перше, ясне і чисте почуття дитячого кохання мало, безперечно, вплив на дальший розвиток юнака. Дрогим ім’ям Оксана – він називав героїнь багатьох своїх творів. Але образ Оксани-покритки в поезії «Ми в купочці колись росли» не стосується конкретно Оксани Коваленко. Вчені довели, що це плід художньої фантазії поета.
Після смерті батьків родичі захотіли вивести сироту в люди. Ким тільки не був малий Тарас: і свинопасом, і наймитом, і слугою дяка в школі, і учнем маляра, і кухарчуком, і козачком у пана.
Восени 1828 року 15-річний Тарас разом з паном Енгельгардтом виїхав у Вільно. Проти його прізвища було записано: «Годен для комнатного живописца». У 1831 році юний Тарас разом з панською сім’єю переїздить до Петербурга. Розлука з рідним краєм тривала довгих 14 літ.
Ведуча.
Як жилося Тарасові у Петербурзі? Які настрої переважають у його житті в той час? Давайте ж хоча б окремими штрихами перерахуємо їх.
3-й літературознавець.
Мені здається, що це були найрадісніші, найщасливіші роки в житті нашого Кобзаря. Навесні 1831 року Тарас Григорович в Літньому саду познайомився з художником Іваном Максимовичем Сошенком, що мало неабияке значення для подальшої його долі. Знайомство з Гребінкою, Брюлловичем, Венеціановим, Жуковським, Григоровичем…
22 квітня 1838 року Тарасові Шевченкові була куплена воля. 2500 рублів розбили кайдани кріпацтва, що сковували Шевченкові руки й голову!
4-й літературознавець.
З того ж часу Тарас Григорович навчається в Академії художеств і незабаром стає одним з найулюбленіших учнів професора Карла Павловича Брюллова. Шевченка природа наділила так щедро, що за 2 роки самоуком він встиг багато перечитати і стати надзвичайно інтелігентною людиною.
Ведуча.
А чим пам’ятним для поета став 1840-й рік?
Ведучий.
Цього року свій день народження Тарас Шевченко відсвяткував напередодні виходу в світ свого першого поетичного збірника. Складався він і друкувався в одній із кращих приватних друкарень Петербурга – в друкарні Фішера. До першого видання «Кобзаря» увійшло 8 поезій: «Думи мої, думи мої», «Катерина», «До Основ’яненка», «Тарасова ніч».
Ведуча.
1840-й рік був щасливим для Тараса і як для худложника. За свою першу роботу з живопису масляними фарбами – картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» - він був удостоєний срібної медалі другого ступеня. Все це його дуже тішило.
Ведучий.
Однак, незважаючи на радісні події в Петербурзький період життя, думи поета про Україну стають «сумними рядками». Життя на чужині гнітило його. І ось після довгої розлуки, в 1843 році поет вперше відвідав рідну Землю, а в 1845 році відбулася друга поїздка в Україну. І що ж він побачив на рідній Землі?
Тарас.
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
Та одинокому мені
Здається, кращого немає
Нічого в Бога,
Як Дніпро, та наша славная Вкраїна.
Аж, бачу, там тільки добро, де нас немає.
В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село…
… Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені погнили,
Біленькі хати повалились,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли.
Німі на панщину ідуть.
І діточок своїх ведуть…
Тарас.
Україно! Мій любий
Краю неповинний!
За що Господь тебе кара?
Карає тяжко? За Богдана
Та за скаженого Петра?
Та за панів отих поганих…
… Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде,
Розкуються незабаром
Заковані люди, настане суд. Заговорять
І Дніпрові гори,
І потече сторіками
Кров у синє море дітей ваших.
… І забудеться срамотна
Давня година
й оживе добра слава,
Слава України.
І світ ясний, надвечірній,
Тихо засіяє,
Обніміться ж брати мої,
Молю вас, благаю!
Ведуча.
Віддали Тараса в солдати. І знову довга розлука з рідним краєм. Тяжка солдатська служба, постійний нагляд, заборона писати й малювати, страждання, туга за рідним краєм, хвороба… Але поет не просить помилування. З-під його пера з’являються рядки «караюсь, мучусь, але не каюсь…»
Співець патріот Тарас Шевченко і в засланні мріє ще повернутись на Україну, подивитись на зелені ліси, вилити там своє горе. Мрія Тараса про вільне, щасливе життя своїх знедолених земляків – у багатьох його творах. Давайте попросимо поета почитати свої твори, послухаємо про що ж він пише в цей тяжкий час, що нам заповідає.
Тарас.
Україно! Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю –
Заплаче серденько.
Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О, Господи, як-то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть за ними,
Пливуть собі стиха.
Забирають за собою
І добро, і лихо.
Воскресну я! Воскресну нині!
Ради їх, людей закованих моїх,
Убогих, нищих. Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Україні буду жить,
Людей і Господа любить.
Для кого я пишу? Для чого?
Чи варт вона огня святого?
А все-таки люблю її,
Мою Україну широку.
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть…
Ведучий.
Але не судилося Тарасові не тільки бачити свій край вільним, а й дожити до жаданої реформи 1861 року. За десять днів до смерті поет написав останні рядки:
Чи ж покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога
Вірші нікчемні віршувать
Та заходитись риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать…
Ведуча.
9 березня найближчі друзі прийшли привітати Тараса з днем народження. Надійшло чимало телеграм від шанувальників його таланту. Але найщиріші слова не могли зняти болю фізичного. День народження закінчувався, в права вступив день смерті. Сталося це 10 березня, а 12 березня 1861 року відбувся похорон поета в Петербурзі на Смоленському кладовищі.
Ведучий.
Дві чудові весняні дати6 9-10 березня, а між ними 47 років страдницького життя. Як ви думаєте, учні, багато це чи мало? Так, для звичайної людини мало. Але для такого генія, як наш Тарас, стало достатньо, щоб ім’я його стало навіки безсмертним.
Ведуча.
Але трапилося те, чого боявся Тарас. Чужа земля прийняла його тіло. Однак, будучи в 1845 році в Україні, молодий Шевченко написав «Заповіт», який, підхоплений його друзями у ці дні, з новою силою зазвучав по всій великій Російській імперії.
Учень.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися... а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Ведучий.
На 40-й день після його смерті знову зібралися на Смоленському кладовищі. Труну, за козацьким звичаєм, покрили червоною китайкою, яка під мокрим дощовим снігом відразу потемніла, ніби символізуючи, якою була нещасливою доля поета. Вранці ресорний віз з труною вирушив з Московського вокзалу Петербурга. Потім було прощання в Москві, далі траурний хід прийняв поштовий тракт, який проходив через різні села. 6 травня, після 10-денної подорожі, домовина Шевченка прибула до Києва.
Ведуча.
У неділю, 7 травня, відбулася панахида. Потім молодь на руках віднесла труну до причалу, на пароплав «Кременчуг», на якому востаннє поплив Тарас до Канева. День 10 травня (22 за новим стилем) зібрав квіти зі всієї України і сльозою скропив, і вірою повив його останній шлях до вічного і тихого дому на Чернечій горі, що відтоді стала називатись Тарасовою.
Ведучий.
На цьому наш урок вшанування пам’яті Шевченка ми завершуємо, сподіваємось, що ми викликали у вас бажання і далі вивчати творчість Тараса Григоровича Шевченка
Немає коментарів:
Дописати коментар